Ігор Скибюк

Він перебирає варіанти й вирішує, що зараз важливіше. У бою на це в нього секунди. Про бої за Білогорівку розповідає так: «Я як командир бригади как би вибирав пріоритет, хотя везде було важко, куда стріляти. Чи по той колоні, яка підходе, чи безпосередньо по переправі, чи по цьому, по тих підрозділах, які переправилися і вже ведуть з нами бій».

Кроків він при цьому не пропускає, просто робить їх швидше. Ось як сам описує цей темп: «І от, скажем, там секунда, секунда на оцінку, секунда на прийняття рішення, секунда, там, на команду». Спочатку оцінка, потім рішення, потім команда. Порядок кроків не змінюється навіть тоді, коли на кожен крок лишається мить.

Найкраще видно, як він бачить цю війну, з порівняння, яке він придумав сам, коли пояснював, чому менша армія тримається проти більшої: «Це як технічний, професійний, швидкий, легкий боксер з таким увальнем, да, здоровиле, яку природа дала». І далі: «І ми маєм план бою, да, скільки там раундів, яка там рисунок цього бою».

Є річ, яку помітно тільки тоді, коли послухати його довго. Коли він каже «я», далі майже завжди йде дієслово думки або бажання: я думаю, я хочу, я бачу, я спостерігав, я задоволений. Коли він каже «ми», далі йде дія: робим, використовуємо, переважаєм, перемогли, планували. Єдине, що його «я» робить руками, — вибирає ціль. Усе інше в його мові зроблено разом.

У цьому порівнянні головне ось що: бій має раунди й наперед намальований малюнок. Він думає про війну як про поєдинок, розписаний ще до початку. А те, що ворог сильніший, приймає як даність: «Вони всегда сильніші. Великий б'є малого». Він із цим не сперечається і шукає, як виграти за такого розкладу.

У нього в мові перемішані дві епохи. Поруч живуть «всегда», «то єсть», «навєрно», «получати», «несколько шаров» — і «FPV-дрони», «РЕБ», «стандартизація», «спроможності», «НАТО». Це мова офіцера, який прийшов у військо наприкінці дев'яностих, коли армія ще говорила старим словником, і який зараз будує в ній нове.

Найцікавіше — там, де він старими словами б'є по старих порядках: «У нас не заміняється поняття професіоналізму і бойової ефективності, це красивим строєвим смотром. У нас не заміняється документ ради наявності документа». Слова «строєвий смотр» і «ради» — з тієї самої школи, від якої він відштовхується. Він б'є по старому порядку його ж словами.

Говорить він по-різному залежно від того, де сидить. Коли він розповідає про бої, мова йде довгими нерозірваними шматками, зупинок майже немає. У студії відрізки між паузами коротшають приблизно вдвічі, а довгих пауз стає помітно більше: він частіше зважує й добирає слово. І він менше рубає з плеча: там, де комбриг казав «є отак», командувач каже «я думаю».

А є третій голос — коли з нього говорить посада. Тоді з речень зникають люди: «бойовий досвід застосовується, оцінюється, аналізується, розповсюджується, доводиться, вимагається впровадження, це практично в онлайні». Шість дій підряд, і жодної живої людини. Хоча сказано там цілком практичну річ: як швидко наука з одного бою доходить до всіх командирів.

Є одна річ, про яку він говорить охоче й довго, — виграний бій. Про Харківську операцію 2022 року він розповідає зримо й тілесно: «розгромлений противник, він біжить по всім напрямкам, коли десятки його техніки знищено, вони стоять і горять, до неба дим іде… Це коли щастя людей, які вас зустрічають, обійми. Це коли тряпки ці триколірні валяються, і ти витираєш об них ноги».

Більше ніде в обох розмовах він так не розповідає — з картинкою, димом і дотиком. І він прямо каже, що хоче пережити це ще раз.

А про втрати говорити не виходить. Про найважчі бої, за Білогорівку, він починає й одразу збивається: «Я, скажем так, даже подумки повертатися в ці, ці події складно. Бо згадуєш, ну, згадуєш втрати, згадуєш ті зусилля, які прикладалися. Згадуєш всі, всі ці дії. Це важко, це, ну, я не знаю». Речення розсипається, він повторює те саме слово й нарешті просто каже: не знаю. Скрізь інше він тримається твердо. Тут не витримує.

І одразу після цього вертається до фактів: «Відверто Курська дуга була». Пауза триває рівно одну фразу.

Про противника він говорить двома голосами одразу. Поруч із відвертою зневагою — «просто розкатали їх», «тряпки ці триколірні» — стоїть коротке визнання, яке в такій розмові трапляється нечасто: «Не були вони трусами, я признаю». Він і зневажає ворога, і визнає, що той не боягуз. Одне одному не заважає.

На службі в нього все за званнями, а по-людськи — на рівних. Він сам про це каже: «У мене єсть друзі, ну, кілька близьких друзів с-сержантів, з якими ми абсолютно рівно на равних общаємся. Їхня думка, там, про мене, їхня допомога якась, ну, мені ва-важлива. Ми не розділяєм, там, генерал чи сержант».

Одразу за цією заявою йде фраза, яка її підважує: «Це замічательні хлопці і дуже близькі для мене люди». Так він каже про дорослих чоловіків, із якими дружить роками. Тим самим словом називає бійців тероборони й тих, хто тримав Білогорівку. Рівність він проголошує щиро, а називає їх усе одно згори вниз.

Те саме видно в дрібниці, яку він згадав окремо: «для мене честь, коли я вітаюсь і тисну руку своїм солдатам, офіцерам». Тобто честь дістається тому, хто вище.

Хвалить він тільки тих, хто нижчий за званням. Виграний бій за Вознесенськ у його переказі дістається саперу: «Сміливий парень сапер побіг і вручну запалив, і міст зірвав». Далі — тероборона: «геройськи показали себе, е, хлопці з тероборони Вознесенська». Далі — артилеристи, які першими прийняли бій із десантом. А підсумок усієї операції він формулює так: «героїзмом хлопців, удачею артилерії було це все зроблено».

Про найближчих друзів каже через прожите разом: «полковник десантно-штурмових військ, з яким я десятиліттями знайомий, з яким ми з'їли пуд солі і бували в разных справах, якого розумієм з полуслова і безгранично довіряєм».

Про домашнє в обох розмовах є лише один епізод, та й той з іронією: «Коли, ну, моя сім'я якось условляє критичність, що їм мало уділяю час, це можливо було, коли на більш менших посадах був, то я казав, що я спасаю мир, і мені всьо прощалося».

Йому потрібен результат, який видно очима, і мета, до якої неможливо дійти. Він називає це своїм правилом — але послухайте, до кого воно звернене: «Ну, такій єсть у мене ряд правил: всегда можна зробити більше. Вони всегда мають шукати, е, можливості, щоб зробити більше і не опускати руки». Каже «у мене правило» — і вже наступним реченням це вимога до інших. Себе він у ній не згадує.

Він хоче ще раз пережити те, що вже переживав. Розповівши про Харківську операцію, додає просто: «і я хочу це ще відчути, пережити». Це рідкісна для нього пряма заява про власне бажання.

І він добре знає, заради чого все це. Двічі повертається до того, що фронт існує заради тилу: «Ми воюємо на фронті для того, щоб було добре в тилу, де наші близькі. Ми їх заслоняємо собою». Мирне життя його тішить: «Я якщо там буваю, наприклад, в Києві чи в іншому місті і бачу це мирне життя, наоборот воно виникає в мене піднесення».

А коли його питають, що він робитиме після перемоги, порядок у відповіді виявляється важливішим за свято: «Поэтому якісь там празнування, моменти це надо буде відкласти, пока, ну, всьо закрито». І аж тоді — єдина мрія, яку він озвучує вголос: «зібрати своїх командирів… наварити, там, казан борща, там, посидіти з ними, поговорити, поспілкуватися, подякувати як комбриг їм». Мрія генерала — подякувати ротним за столом.

Як не зламатися, у нього розписано наперед, і він сам називає це своєю формулою перемоги: «Має бути при виконанні завдань здоровий глузд, ним керуватися. Має бути довіра особового складу до командира і має бути довіра до завдання. І тоді, ну, скажем, всьо буде получаться і буде достатньо просто».

На випадок безвиході в нього теж є готова відповідь: «Навіть в самій важкій, критичній ситуації єсть способи, як это всьо переламати, стабілізувати для себе».

Про власні нерви він каже просто: «скепсис, там паніка — це, ну, не про мене». Так про себе кажуть багато хто, тому перевіряємо. Виходить наполовину. Голос у нього справді рівний від початку розмови до кінця, і про смертельно небезпечні речі він розповідає спокійно. А коли доходить до загиблих, мова ламається. Небезпека його не хитає. Втрата хитає.

Спершу одна річ, без якої решта читатиметься неправильно. Добру половину студійної розмови з нього говорить посада. І це чути. Починає він із заяви, що доводити нічого не треба: «Я думаю, нам не потрібно нічого доказувати». А далі йде довгий перелік того, що вже доведено: завойований авторитет, показана ідентичність, «безліч значних внесків», «найкраще ефективне командування». Розмова фактично переходить у запрошення на службу: «Вам у нас не буде, е, сумно, не буде скучно, ви будете в гущі подій, ви будете найкраще підготовлені, ви будете під найкращим ефективним командуванням… разочарований не буде». Є там і окремий блок про роботу з медіа: «з помощью мас-медіа, е, більш широко презентувати досягнення, історію, те, що ми робим». Для посади це нормально. Просто читати це треба як рекламу.

Тепер про головне. У жодній із двох розмов він не визнає власної помилки. Слово для невдачі в нього є, тільки воно заховане в канцелярському звороті: «виробляються рекомендації, як з цим боротися, як це застосовувати, успішність, там, неуспішність. І це б-береться на контроль». Тобто поразка стає рядком у звіті, який хтось «узяв на контроль». Людини, яка за неї відповідає, у цій фразі немає.

Найближче він підходить, коли каже «ми»: «буквально напередодні війни ми планували одну війну, вона так начиналася, і зараз воно вже зовсім по-іншому». Тобто визнає: готувалися не до тієї війни. Але визнає за всіх одразу, без імені й без конкретного рішення.

Так само з втратами. Він їх називає й не пояснює: «Тоже ми мали там втрати, але, ну, просто розкатали їх». Причини успіху він розбирає докладно: розвідка, підтримка населення, дії конкретних бійців. Причини втрат не розбирає взагалі.

Ще одна закрита зона — політика. «А вся оця політична, е, ситуація, дискусія, яка, ну, відбувалась, я думаю, в більшості воно не потребує туди заглиблюватись». Сказано це командувачем роду військ. Через два роки він очолив Генеральний штаб, і такої можливості в нього більше немає.

Але справедливо сказати й таке: запитань про власні помилки йому в цих розмовах ніхто не ставив. Сам він туди не йде. Чи відмовився б, якби спитали, з цих розмов не видно.

Командувати для нього — це передусім забезпечити. І він прямо каже, на чому тримається довіра: «Вони, ну, не будуть знати, наскільки я компетентний, поки не побачать, наскільки я турботливий». Порядок у нього такий: спершу підлеглий бачить, що про нього подбали, і аж тоді вірить наказу.

З цього виростає правило, яке він собі завів: «в мене єсть таке: вимога, що якщо я-якийсь солдат, офіцер, там, звертається, він всегда має получити відповідь на своє питання».

Свою роль він описує через обов'язок: «В плані як турботи я должен як командуючий давати необхідну потребу ресурсів своїм військових част-частинам. Я должен, е, вирішувати питання підготовки особового складу, їхні потреби».

Найбільше на посаді командувача він пишається швидкістю: якщо зранку в якійсь бригаді щось сталося, до вечора про це знають усі командири. «Те, що произошло сьогодні зранку на бойовищі з якихсь бригад, якщо воно важливе, критичне, воно вже до вечора стає відомим всім командирам нашим». Один день від бою до науки. Перевірити це збоку не вийде, але вже те, чим саме він пишається, багато каже: свою роботу він міряє тим, як швидко армія вчиться.

А ось як він бачить військовий колектив: «кожна, ну, бригада, вона як бойова сім'я». Звідси в нього й окрема увага до родин військових — до тих, хто «вишукують любу там звісточку».

Правильну армію він визначає через те, чим вона перестала бути. «Українська армія вона не паперова і не рудиментарна. Це сучасна, воююча, успішна армія з великими здобутками, з хорошими традиціями». І окремо, майже наполегливо: «взагалі не пережиток радянська».

Так само він дивиться й на саму війну. Йому важливо, що воюють дві геть різні армії, а не два уламки одного радянського минулого: «Ну, не великий радянський малого радянського».

Він вважає, що подумки війну виграли давно: «саме головне, ми перемогли це у себе в голові і до-досить давно».

Куди йти Україні, для нього справа закрита: «я апологет НАТО, я бачу там лише позитиви. НАТО це спільнота союзників, і вони вміють, там, цінити союзників». Причому говорить як рівний: «Військово-професійний ми, ми хороший, сильний, потужний союзник».

А наприкінці розмови каже, чого хоче, найпростішими словами з усіх, які вживає: «Я хочу, щоб всьо було чесно. Я хочу, щоб була вдячність до ветеранів цієї війни».

Одна людина, дві мови. Коли Скибюк розповідає про бій, у нього кожну дію робить хтось конкретний: сапер біжить до мосту й підпалює його вручну, артилеристи розвертають гармати проти десанту, командир за секунду вирішує, куди стріляти. Коли той самий чоловік через два роки говорить із крісла командувача, люди з речень зникають — лишаються звіти: підрозділи готові, стандарти витримані, все під контролем. Робить він при цьому те саме. Раніше рухав роти, тепер рухає науку про те, як воювати.

Він сам сформулював, що його не відпускає: «всегда можна зробити більше». Мету він поставив таку, до якої не дійдеш: щойно наближаєшся, вона відсувається. За результат він майже автоматично дякує іншим: саперу, теробороні, артилеристам. Собі лишає одне: секунду, в яку треба вибрати.

Про перемогу він говорить так, що видно дим. Про загиблих не говорить майже нічого — речення розсипається на повтори й закінчується на «я не знаю». В усьому іншому він говорить упевнено. Тут — ні.

Те, що робить його сильним, робить його й уразливим. Він налагодив так, що новина з ранкового бою до вечора обходить усю армію. Тим самим шляхом іде й поразка — і дорогою перестає бути поразкою. У звіті вона вже зветься «неуспішністю», яку хтось «узяв на контроль». Винних немає, усі щось урахували, робота йде далі. Слів «я помилився» він не сказав жодного разу. Найближче — визнання за всіх: перед війною планували одну війну, а вийшла інша.

У Генеральний штаб він приходить із тим, чого з підручника не візьмеш: він пам’ятає, як виглядає рішення, коли на нього є одна секунда. А вчитися доведеться двох речей — казати вголос, що помилився, і розмовляти з політиками, від чого досі тримався осторонь.