Михайло Драпатий

Порядок для нього — спосіб думати. Подію він викладає в тій послідовності, у якій вона відбувалася: завдання, обстановка, сили противника, власні дії. Операцію на Херсонщині розкладає на етапи й підетапи, окремо називає, що вивчали заздалегідь і як долали мінні загородження.

Перевагу ворога визнає без пом’якшення: «У противника була суттєва перевага, насамперед технічна… по кількості, по підготовці військ вони нас переважали. Це стовідсотково». Далі йде опис того, чим цю перевагу перекрили.

Деталь у нього завжди технічна. Машину, яка облетіла світ на відео, він називає індексом і бортовим номером, а розповідь закінчує її загибеллю: «Вона згоріла на початку серпня… згоріла на Луганщині, там під кордоном, на жаль».

Домислювати відмовляється. На питання, що було б за іншого розкладу, каже: «зараз пройшов час, і судити не можем, оце спрогнозувати, от, ніхто не знає» — і обриває фразу на півслові. Там, де від нього чекають оцінки, звучить коротке: «Ну, я не буду це озвучувати».

Звучить він тихо. Голос низький, мелодія вузька: висота майже не грає, гучність тримається на одному рівні, і мова йде однією рівною лінією. Фрази виходять короткими поштовхами приблизно по півтори секунди, між ними однакові короткі паузи. Артикуляція повільна, тембр приглушений, з придиховістю. Натиску, якого чекаєш від командного голосу, у ньому немає.

Дивна для військового риса: інтонація в нього частіше йде вгору, ніж вниз. Фраза рідко закривається твердо й лишається відкритою, ніби чекає підтвердження від співрозмовника.

У мові в нього наскрізне «от» — воно стоїть замість коми, крапки й паузи на роздум. Він постійно перебиває сам себе: почне слово, кине, почне заново. Говорить українською суцільно, з домішкою розмовних форм.

Довжина відповіді залежить від того, про кого питають. Про себе — одним словом: «Не переживав», «Справлялися», «Цього було достатньо». Про людей — розлого, з іменами й званнями, аж до привітання з днем народження командира сусідньої бригади просто в ефірі.

У студії вмикають запис. На ньому його підлеглі, ті самі, з ким він виходив з оточення, говорять йому слова подяки. Він слухає. А тоді, вперше за всю розмову, збивається: «І найвища нагорода для мене це, от, це аудіо. Я, я почув, я згадав». Двічі повторене «я» лишається єдиним місцем, де мова йому відмовляє. Ні обстріли, ні оточення, ні згадка про загиблу техніку такого не зробили.

Решту часу емоція в нього одягнена в робочі слова. Про найнебезпечніший період — коротко: «було певне пережиття», і одразу далі про те, що виважені дії та злагодженість «роблять свою справу».

Страх він визнає й тут-таки перевизначає: «і в мене, і в моїх підлеглих була маленька боязнь не від того, що ми боялися виконати задачу, а від того, що це, мабуть, перше бойове зіткнення». Далі йде перелік тих, хто не відмовився.

Радість у нього прив’язана до дати: «11 листопада, коли наші прапори замайоріли, таке душевне щастя, от. Херсон наш». Те саме чути й у звучанні: ані висота, ані гучність голосу не змінюються помітно навіть там, де йдеться про оточення.

Найвиразніше він показує себе в одному русі. Розповівши про вихід з оточення, раптом зупиняється й вертається назад, щоб виправити сказане на чужу користь: «Так, я трошки добавлю. Я би зараз би цього не сказав. Те, що я сказав, як би один підрозділ… дійсно вони зробили все можливе». Людина перериває власну розповідь, аби додати комусь ваги.

Так само він поводиться скрізь: «звісно, не самі це виконували», «не можна не згадати про ті підрозділи», «Всі підтримали мене, і всі пішли за мною», «дякуючи їм, ми так раптово для противника здійснили оцей маневр».

Людей тримає в пам’яті поіменно. В ефірі вітає командира сусідньої бригади з днем народження, називає його на ім’я та по батькові, передає вітання ще двом частинам і додає: «Хлопці, тримайтесь!».

Зв’язок із підлеглими описує як обов’язок у два боки: вони зобов’язані не підводити командира, командир зобов’язаний зробити так, щоб вони були в ньому впевнені. І формулює просто: «Люди вірять в мене, я вірю в людей».

Обов’язок він проговорює безособово, наче цитує статут: «Це відповідальність… за життя підлеглих. От тому маєш, зобов’язаний виконати все, щоб зберегти життя». Тут навіть немає «я мушу» — є «маєш», звернене нібито до когось стороннього.

Свою позицію називає прямо: «Людина — це найвища цінність. Командир повинен насамперед поважати і робити все для того, щоби зберегти життя військовослужбовцю». І одразу наслідок, у який він вірить: військовослужбовець із таким командиром «не покине, не зрадить».

Бригаду описує родинними словами: вона для нього «моя військова родина, моя військова сім’я», і він каже, що «свою велику родину не хочу нікому віддавати».

Нагороди виносить за дужки двічі: «Я не буду давати оцінку нагородам» і — що найвища нагорода це «подяка простого українця». Це його версія себе; вагоміше те, що власних відзнак він у розмові не називає жодного разу, зате перелічує чужі підрозділи.

Катастрофу він розбирає на кроки. Вихід з оточення переказує як розклад: коли обстановка дозволила, коли «все було продумано, хто прикриває, хто виходить і в якій черговості», тоді й ухвалили рішення.

Обстріл описує технічно, майже байдуже: «і „Гради“ б’ють, і ствольна артилерія, і б’ють високоточними боєприпасами», а стан людей — стримано: «трошки знервованих».

На пряме питання, чи переживав, відповідає одним словом: «Не переживав». Пояснення йде вже про інших: командири були на місці, «не ховалися в бліндажі», попереджали про обстріли.

Можливість здатися відкидає без емоції, як недоцільну: «йти кудись здаватись, просити притулку, маю на увазі у сусідньої країни, це не вихід».

Тут потрібне застереження, без якого весь портрет читається неправильно. Розмова, з якої видно його мову, — це публічний виступ, і він сам називає своє завдання: разом із частиною «робимо все, щоби… тримати марку і підтримувати імідж позитивний бригади, частини, а і в цілому Збройних сил». Наприкінці ефіру запрошує слухачів на службу до своєї бригади. Людина працює на репутацію війська, і це чути.

Звідси й найвищі ступені, які з’являються в нього тільки на публіку. Кращих збройних сил «з тими людьми, з тим оснащенням… на планеті Земля немає». «Ми сьогодні на першому місці». «Не все так погано, як би хотілось би нашому противнику». Перевірити ці формули мовою неможливо; вони належать жанру виступу.

Найделікатніше місце — розповідь про оточення. Там він захищає старших: каже, що «постійна підтримка була з боку старшого командування», що про них «постійно піклувалися», що «люди бачили те, що управління не втрачено». Це слова підлеглого про власне начальство, сказані привселюдно, і саме тут його свідчення найменш можна перевірити.

Є й наслідок його головної звички. Прибираючи себе з власних рішень, він лишає в розповіді порожнє місце там, де стояла людина, яка вирішувала. Командирові бригади це додає довіри. На вершині ієрархії те саме ускладнює головне, заради чого туди призначають: привселюдно взяти рішення на себе.

І останнє, про що варто пам’ятати читачеві: усе, що він каже про власні мотиви, лишається його версією себе. «Ніколи не ставив на меті боротися за медалі», «Не переживав», «найвища нагорода — подяка простого українця» — підтвердження цьому в мові немає, крім повторення. Перевіряти доводиться вчинками.

Єдине зневажливе слово в усій розмові дістається ворогові: про «жести доброї волі» він каже, що це «всьо для їхньої біомаси». Одне таке слово показує, де в нього проходить межа, за якою людина перестає бути людиною.

Накази в його переказі мають дві різні форми, і різниця між ними разюча. Той, що приходить згори, лишається без діяча: «була дана вказівка підрозділу відійти», «було прийнято правильне рішення, щоб відправити мій підрозділ», «наше рішення було затверджено старшим командиром». Хто саме вирішив, не сказано жодного разу.

Свій наказ звучить інакше. Механік-водій кричить по внутрішньому зв’язку, що попереду барикада, і питає, що робити. Відповідь: «Я кажу: „Діма, газу!“». Два слова й ім’я. В іншій розмові той самий епізод переказано довше — «Берем, йдем штурмом. Вперед!» — і з роками ця репліка стала коротшою.

Між питанням і наказом у нього немає паузи на роздум. Ризик визнає й одразу обґрунтовує: «Можливо, був ризик, але як показав досвід, уже ризик був оправданий і йшли з максимальною безпекою», і перелічує, що робили для зменшення втрат.

Головним доказом власної роботи вважає відчуття підлеглих: «люди бачили те, що управління не втрачено». Похвалу теж скеровує назовні: про свої війська говорить у найвищому ступені, про себе не говорить зовсім.

Світ у нього поділено чітко. Своїх називає поіменно й з подробицями. Противник лишається знеособленим: «противник», «вони».

Причину подій 2014 року бачить у підготовленому впливі: населення «під впливом сепаратистськи настроєних», «мабуть, була акція спланована заздалегідь», «левова частка цього населення була добре підігріта спиртними напоями». Провину кладе на тих, хто цим керував.

Зміну ставлення до армії пояснює побаченим: люди «побачили, що прийшли не карателі, укробандерівці, побачили, що прийшли люди насамперед з миром». Довіра, за його логікою, здобувається поведінкою й перевіряється очима.

Далеке майбутнє мислить поколіннями: говорить про уроки в школах, про те, що «наступне покоління повинно зростати в дусі патріотизму», і про власне бажання, «щоб діти наші… не застали, не відчули, не пережили те, що довелося нам». Умову перемоги називає одним словом: «більше нам єдності всім… тому що в єдності є успіх, є сила».

Найточніше про цю людину говорить хвилина в радіостудії, коли їй вмикають запис із подякою підлеглих і вона збивається на слові. Все інше — обстріли, оточення, згоріла машина — вона проговорює рівним голосом без жодної затримки.

Він мислить порядком: спершу обстановка, потім сили, потім дії. Свій наказ уміщає у два слова й ухвалює за секунду. Чужу заслугу боронить так, що перериває сам себе, аби додати комусь ваги. Про власну мовчить.

Звучить при цьому тихо, рівно, без командного натиску, з інтонацією, що частіше йде вгору. Людина, чиє відео з барикадою знає вся країна, у публічній розмові жодного разу не підвищує голосу.

Читати цей портрет варто з поправкою. Записи, за якими він зроблений, публічні, і в одному з них він прямо називає своїм завданням підтримання доброго імені війська. Мовні звички людини вони показують; про її вчинки судити треба окремо.