Віктор Андрійович Ющенко

Віктор Ющенко (народився 1954 року) — третій президент України, 2005–2010. Прийшов до влади на Помаранчевій революції 2004 року, під час якої його отруїли діоксином, і це назавжди змінило його обличчя. За фахом він банкір і економіст: очолював Національний банк, був прем'єр-міністром, а на посаді президента зробив головним своє захоплення національною історією й пам'яттю.

Ющенко — оповідач і історик. У кожній темі він повертається в минуле, у націю, у «вічність нашого буття», говорить довгими звивистими реченнями й раз по раз затинається, шукаючи слово. Це людина великого бачення й палкої національної ідеї, схильна повчати й легко тонути в деталях та відступах. Країна для нього — насамперед довга історія, яку він любить розповідати.

Думає Ющенко історією. Будь-яку сьогоднішню подію він виводить із глибокого минулого: слова про історію, націю, предків і пам'ять звучать у нього сімдесят шість разів.

Думає він не по прямій. Відповідаючи на просте питання, він відходить убік, у передісторію, у деталь, і повертається до суті через довгий гак. Розповідь про Путіна він починає з саміту в Бухаресті 2008 року, з того, хто що там сказав, і лише потому доходить до висновку.

Там, де тема економічна, видно фахову чіткість банкіра. Про газову залежність Європи він каже гостро й точно:

«Для Путіна кожний кубічний метр газу це політика, це політика.»

Говорить Ющенко як учитель біля дошки. Він раз по раз звертається до співрозмовника з «розумієте», «дивіться», «знаєте» — двадцять три рази, ніби пояснює урок.

Мова його густо заселена образами, часто глузливими. Путіна він змальовує так, що постать одразу стає смішною:

«Гра м'язами, як любить Путін, з голим торсом щуку витягувати, груди підскакують, чи з тигром щось робити, чи в Байкал на три тисячі кілометрів погружатися. То єсть, це показушне.»

І все це у довгих, наповнених відступами реченнях, які постійно перериваються затинками «еее» та «и-и». Він шукає слово вголос, і думка в нього тече вільним потоком.

Найбільше почуття Ющенка викликає нація — її тривалість, її дух, її право бути. Про це він говорить піднесено, майже урочисто:

«Вічність нашої незалежності, вічність нашого буття. Безпекове питання — це питання завжди номер один.»

Другий полюс його емоцій — зневага до Путіна, яку він виражає радше насмішкою й образом («біла моль», «показушне»). А мова його густо всіяна словами про гідність, зневагу, брутальність і право: події він постійно міряє моральною міркою.

У розповіді Ющенко тримає себе в центрі подій, проте не самотнім. На кожні три його «я» припадає два «ми»: він і особисто діяв, і чинив від імені країни.

Він любить згадувати власні методи й звички, аж до дрібниць:

«Поки я сам не напишу собі олівцем принципово на А4, воно біля мене завжди.»

І він уважний до людей навпроти: у Путіні він одразу зчитав рису, яка визначила все подальше, — що ця людина ніколи не говорила «ні». Це погляд перемовника, який запам'ятовує, з ким сидів за столом.

Рухає Ющенком національна ідея. Суверенність, незалежність, безпека держави — це для нього найперше, з чого все починається:

«Для нас питання суверенності і незалежності — це перше питання нашого порядку денного.»

Поруч стоїть Європа й цінності: західний вибір і місце серед європейських народів звучать у нього два десятки разів. Він мислить Україну частиною більшого світу, вкоріненою у власну історію.

Ющенко тримається спокійно й говорить упевнено, навіть коли визнає власну помилку. Про те, що не вірив у велику війну, він каже прямо, без викрутів:

«Я був переконаний, що це блеф, це блеф.»

Та сама впевненість має і зворотний бік: він буває твердо певний у тому, що виявляється хибним, і тримається цього переконання до останнього. А численні затинки в мові показують людину, яка на ходу шукає точне слово й не завжди його знаходить.

Головна тінь Ющенка ховається в самій його силі. Оповідач і історик у ньому заважає керівникові: він тоне в деталях і відступах, і поки дійде до рішення, встигає обійти півстоліття історії. Думка, яку можна сказати одним реченням, розтягується в довгу лекцію.

Звідси й друга риса — схильність повчати. Постійні «розумієте», «дивіться» ставлять співрозмовника в позицію учня, а самого Ющенка над ним. Це віддаляє.

І третє: захопленість минулим може заступати теперішнє. Людині, для якої «вічність буття» важливіша за поточний клопіт, легко проґавити конкретну загрозу тут і зараз — що й сталося з його переконанням, ніби велика війна це «блеф».

Ющенко — лідер-натхненник. Його сила в баченні: він дає нації образ самої себе, вкорінює її в історію, задає напрям на Європу. Його слабкість у виконанні: конкретне діло тоне в тому самому морі контексту, з якого росте бачення.

Він питає не про те, скільки що коштує, а про те, звідки взявся народ і куди він іде.

Світ у голові Ющенка — це передусім історія, що триває. Україна в ньому давня нація з глибоким корінням, яка має право на вічність; Європа для неї природна родина; Росія й Путін постають брутальною силою, яку він змальовує майже карикатурно:

«Путін — це біла моль.»

У цьому світі головне питання завжди одне — виживання й тривалість нації, а все інше вибудовується вже після відповіді на нього.

З того, як Ющенко говорить, випливають три припущення про те, як він поводитиметься в ділі.

Ющенко — оповідач і історик на чолі держави. Він думає минулим, говорить образами й відступами, звертається до людей як учитель до класу. Рухає ним національна ідея: суверенність, тривалість, європейський вибір, і про неї він говорить піднесено, майже урочисто.

Сила його в баченні, слабкість у виконанні: він дає нації образ, але тоне в деталях, коли треба діяти. Він буває твердо певний у хибному, як тоді, коли назвав велику війну «блефом», і тримається переконання до кінця.

А насподі всього — жива, барвиста, спотиклива мова, у якій на кожні кілька фраз припадає відступ у минуле, глузливий образ ворога й затинка «еее» на місці слова, якого він шукає. Так говорить людина, для якої країна є передусім довга історія, а її президент той, хто цю історію розповідає.