Ярослав Мудрий

Ярослав Мудрий (близько 978–1054) — великий князь київський, за якого Русь дістала свій перший писаний закон «Руську Правду», Софійський собор і першу бібліотеку.

Профілю особистості тут не буде. Ми пішли по його тексти так само, як ходили по тексти Шухевича, Коновальця, Петлюри й Хмельницького, і дійшли до місця, де метод дає нуль. Це не невдача. Це межа, і показати її чесно важливіше, ніж вигадати профіль.

Причина проста й важка. Від Ярослава не лишилося жодного слова, писаного чи диктованого ним. Оригінал «Руської Правди» втрачено; збереглися тільки списки XIII–XVIII століть, понад сотня. А половина навіть найкоротшої редакції — це закон його синів, «Правда Ярославичів».

Ми дістали оригінал закону давньоруською і порахували в ньому найпростішу річ: хто в цьому тексті промовляє.

«Я» та «азъ» — нуль разів. «Ми», «нам», «наш» — нуль разів. Того, хто говорить, у законі немає взагалі.

Замість голосу там умова: «аще… то…», тобто «якщо… то…». На кожні півтисячі слів ми нарахували одинадцять таких «аще». Ось як звучить перша стаття:

«аще убьеть мужь мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца… аще не будеть кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще будеть русин, любо гридин, любо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изъгои будеть, любо словенин, то 40 гривен положити за нь»

Простою мовою: «якщо вб'є муж мужа, то мстить брат за брата або син за батька… а як не буде кому мстити, то сорок гривень за голову; чи буде то русин, чи гридень, чи купець, чи ябетник, чи мечник, чи ізгой, чи словенин — сорок гривень покласти за нього».

Щоб відчути різницю, згадаймо гетьмана. У його універсалах ми нарахували 446 разів «ми», «нам», «наш» і 23 рази «я». Там був голос, і він робив три речі: оголошував, наказував, погрожував карою.

Саме тому Хмельницького ми змогли спрофілювати. Тексти писали його писарі, але хтось у них говорив, і говорив від його імені.

Тут нуль і нуль. Закон Ярослава нікому нічого не оголошує й ні до кого не звертається. Він просто називає, скільки коштує. Профілювати можна того, хто говорить; тут не говорить ніхто.

Зате про сам закон сказати можна багато, і сказати чесно. Тут ми рахуємо його зміст, і мова для цього не потрібна.

Перша стаття встановлює ціну людського життя — сорок гривень. І перелічує, за кого саме: русин, гридень, купець, ябетник, мечник, ізгой, словенин.

Сім різних людей: киянин і новгородець, княжий дружинник і торговець, судовий урядник і вигнанець, що втратив рід. Усі коштують однаково.

Це і є цінність, вписана в закон Ярослава: перед ціною за голову вільні люди рівні між собою.

Тепер стаття 23, і в ній найцікавіше в усьому тексті:

«А конюх старыи у стада 80 гривен, яко уставил Изяслав в своем конюсе»

Простою мовою: «а за старшого конюха при стаді — вісімдесят гривень, як установив Ізяслав у своєму конюсі».

Вісімдесят — це вдвічі більше за сорок. Ціна княжого служебника подвоюється. І сам закон називає, хто це зробив: Ізяслав, син Ярослава.

У всьому оригіналі, який нам удалося зібрати, слово «установив» трапляється один-єдиний раз, і належить воно синові. Батько в тексті не законодавствує жодного разу.

Отже рівність ціни стоїть у частині Ярослава, а подвоєння за своїх людей приходить із його синами. Це записано в самому законі, і вигадувати тут нічого не треба.

Кожен зі школи пам'ятає передсмертні слова Ярослава синам: живіть у мирі, слухайтеся старшого брата. Ось вони, у сучасному перекладі літопису:

«Ось я доручаю замінити мене на столі в Києві старшому синові моєму і братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухалися мене»

Ці слова записано в «Повісті временних літ», яку склали близько 1113 року. Ярослав помер у 1054-му. Між його смертю і цим «я» лежать шістдесят років і чужа рука.

Тобто єдиний голос Ярослава, який знає культура, склав чернець, що князя ніколи не бачив. Це прекрасна література. Це не мова Ярослава.

Лишається питання: а може, прилад витягнув би щось із того, що є?

Ми це вже перевіряли на Хмельницькому. Прилад бачить мову XVII століття приблизно наполовину. Ми навіть написали перекладач старої орфографії на сучасну, і він підняв розпізнавання лише до половини норми. Мова XI століття від сучасної ще далі.

Друге — обсяг. Уся коротка редакція закону має близько двох тисяч слів. А ми виміряли на Шухевичі, що при двохстах сорока восьми словах прилад видає впевнено неправильні числа, і лише після п'яти з половиною тисяч вони стають правдою.

Третє — те, що лежить у мережі під назвою «Руська Правда», здебільшого сучасний переклад. Виміряли б ми перекладача XX століття, і про Ярослава не дізналися б нічого.

Можна сказати ось що. Закон, виданий іменем Ярослава, оцінював життя вільної людини в сорок гривень і не робив різниці між киянином, купцем і вигнанцем. Подвоєння ціни за княжих людей прийшло вже з його синами, і закон сам це визнає.

Не можна сказати нічого про самого Ярослава. Ані як він думав, ані що відчував, ані як говорив. Слів його не збереглося. А той «я», що промовляє з літопису, належить ченцеві.

Це найдальша точка, куди сягає наш метод, і вона важлива не менше за профілі. Психолінгвістика читає людину по її словах. Коли слів немає, вона зобов'язана мовчати.