Василь Андрійович Симоненко

Афористичне, діалектичне, самоіронічне мислення. Кожен запис у щоденнику — одна формула. Не опис дня, не потік свідомості, не список справ — а єдина думка, доведена до афористичної щільності:

«Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини» — 16.10.1962.

«Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествлення стають посмертною ганьбою».

«В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів».

«Формалізм починається там, де кінчається думка».

Це мислення журналіста — людини, привченої вміщувати складну думку в один рядок. Але це і мислення поета: кожна фраза — як вірш, із ритмом і контрастом. Симоненко мислить антитезами: влада і обмеженість, слава і ганьба, калюжа і перли. Як Григорій Сковорода (український філософ XVIII століття, автор вчення про «сродну працю») — але без Сковородиного барокового плетіння. Тут — голе, пряме, без прикрас.

І поруч — саморуйнівна рефлексія:

«Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант».

Тобто: він називає себе — добривом. Не квіткою, не деревом — гноєм. І при цьому — це красиво сказано. Самоприниження як мистецтво. Як у Володимира Івасюка (композитора, автора «Червоної рути», який загинув за нез'ясованих обставин) — «болісно-солодкий дрож» — тільки тут не дрож, а самоспалення.

Три мовних регістри.

Перший: щоденник-друг. Інтимний, чесний, без адресата (крім паперу). Тон — сповідальний, але не слізний. Симоненко не плаче в щоденнику — він діагностує.

«Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце» — 20.09.1963.

Це діагноз, а не скарга. Як Амосов: «боюся, прийняти снодійне». Тільки Амосов діагностував тіло, Симоненко — душу.

Другий: листи до дружини — іронія як захист.

«За те, що листи сухуваті, — не ображайся. Я солдат, і писати все, що в голову збреде, не можу. Устави забороняють. Скажу тобі щось таке секретне, аж гульк — ти виявишся агентом міжнародного імперіалізму».

Це не жарт — це спосіб говорити правду через іронію. Устави не забороняють писати ніжних листів — забороняє він собі. І ховає це за грою в «секретність».

«Ти ж знаєш, що я взагалі багато писати і говорити не люблю».

Поет, який не любить писати. Журналіст, який не любить говорити. Це не кокетство — це правда інтроверта, якого доля зробила публічною людиною.

Третій: поезія — крик. «Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?» — це не щоденник, це вибух. Різниця між щоденником і поезією у Симоненка — як різниця між шепотом і криком. Щоденник — шепіт. Поезія — крик. Обидва — чесні.

Хронічне невдоволення собою з проблисками люті. Симоненко бачить речі тверезо, без ілюзій — і щодо себе, і щодо світу. Він не прикрашає, не заспокоює, не будує захисних фантазій. Базовий стан — невдоволення собою:

«Мало встиг зробити гарного і доброго».

«Зледачіли мозок і серце».

«Ні, не так я мріяв жити, як живу».

«Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності» — 06.07.1963.

Це не поза і не рисування — це стан. Симоненко не задоволений собою жодного дня з 13 місяців щоденника. Як Павло Тичина (один із найвидатніших українських поетів XX століття, який під тиском системи замовк на десятиліття) — але Тичина замовк, а Симоненко фіксує незадоволення як щоденний ритуал.

Проблиски люті — коли він дивиться назовні:

«Сталін сам виліз — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати» — 19.09.1962.

«Голова колгоспу кричав: "Я вам зроблю новий 33-й рік!" Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника».

«"Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться» — 03.09.1963.

«Каструє», «знущається», «лакей» — це гнів. Але гнів, записаний у щоденнику, — це гнів безсилий. Як у Олександра Довженка (видатного українського кінорежисера, який вів таємний щоденник за радянських часів) — місце, де можна кричати пошепки.

Інтроверт у ролі публічної людини.

«Тепер я став у Черкасах ще самотніший, бо немає і того колективу, що був у "Молоді Черкащини"» — 05.09.1963.

Він визнає самотність — і фіксує її як факт, без драматизації.

Стосунки з побратимами — інтенсивні, але нерівні. Про Вінграновського:

«На мене він ще тоді справив глибоке і сильне враження. Я повірив у нього з першого знайомства і, гадаю, не помилився» — 27.09.1962.

Це рідкісне для Симоненка — позитивна оцінка іншої людини. Зазвичай він оцінює себе (негативно) або систему (з гнівом). Інших людей він або хвалить (Вінграновський, Алла Горська — художниця-шістдесятниця, вбита за нез'ясованих обставин), або ігнорує.

Стосунки з Людмилою — приховані за іронією. «Люся, Люся. Я боюся, що влюблюся!» — перше зізнання. Листи — «сухуваті», за його ж визнанням. Поет-інтроверт, який боїться прямої ніжності. Як Сергій Корольов (батько радянської космонавтики, українець за походженням, який писав ніжні листи дружині з табору) — тільки Корольов міг писати ніжно, а Симоненко ховається за жартом.

Центральний мотив — правда як обов'язок. Не свобода (як у Нестора Махна, анархіста і отамана Революційної повстанської армії), не краса (як у Івасюка), не побудова (як у Симона Петлюри, голови Директорії УНР) — а правда. Симоненко — журналіст, який шукає масові поховання. Поет, який не може мовчати. Людина, яка називає міліціонерів фашистами.

«Навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати».

І тут же в щоденнику — кричить. Парадокс: він каже, що мовчить, і цим кричить. Щоденник — місце, де мовчання стає словом.

Другий мотив — самооцінка як двигун. Симоненко постійно оцінює себе — і постійно незадоволений. «Поет з мене такий собі», «мало встиг зробити», «зледачіли мозок і серце». Це не пригніченість — це мотор: незадоволення собою штовхає вперед. Як Амосов: «боюся» — означає «працюю». Тільки Амосов боїться смерті пацієнтів, а Симоненко — власної посередності.

Крихка стійкість, побудована на чесності як захисті. Симоненко не має Стусової готовності йти на таран, не має Бандериної нечутливості до страху, не має Корольовської здатності інтегруватися в систему. Він — чесний. І ця чесність — його єдиний ресурс і його вбивця.

«Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності» — 06.07.1963.

Це визнання слабкості. В серії — рідкісне: Махно визнає страх один раз («Я испугался»), Стус — ніколи, Степан Бандера (лідер ОУН, чий профіль також є в серії) — ніколи. Симоненко — регулярно. Він фіксує свої сумніви, свою слабкість, своє безсилля — і цим тримається. Бо записане — контрольоване. Як у Орлика: «nihil ad notandum» — навіть порожнеча зафіксована.

Побиття міліцією — не зламало. Рак нирок — зламав. Тіло зрадило раніше, ніж дух.

Занижена самооцінка як постійний стан. «Поет з мене такий собі», «угноїмо грунт», «зледачіли мозок і серце». Це не скромність — це ядро, де людина бачить себе гіршою, ніж вона є. Побратими бачать «витязя молодої поезії», «лицаря нескореного покоління» — він бачить «кволі думки» і «добриво».

Алкоголь і тютюн.

«Навчився пити горілку, смердіти тютюном».

Він визнає це в першому записі, ставить в один ряд із «мовчати, коли слід кричати». Тобто для нього алкоголь і мовчання — однаковий гріх: способи не бути собою.

Іронія як стіна. Листи до Людмили — «сухуваті», за його ж словами. Зізнання в коханні — жартом («Люся, Люся, я боюся»). Поет, який пише «Я і в думці обняти тебе не посмію» — і не може сказати цього вголос. Поезія — для ніжності; мова — для іронії. Два канали, які ніколи не перетинаються.

Нездатність подолати систему. «Кожен лакей робить що йому заманеться» — він бачить систему, ненавидить її, але не може її подолати. Стус — пішов у бунт. Бандера — побудував контр-систему. Симоненко — записав у щоденнику. Різні відповіді на одне запитання.

Мимовільний символ, не лідер. Симоненко не будував організацій (як Бандера), не командував армією (як Махно), не засновував інституцій (як Вернадський). Він писав — і після смерті його тексти стали зброєю. Самвидав. «Сучасність» у Мюнхені. Переписані від руки вірші.

За рольовими моделями LITI: Самостійний працівник (АС) у найчистішому вигляді. Працює сам, для себе, за стандартами, які вищі за стандарти середовища. Не хоче і не може керувати. Але його продукт — такий якісний, що стає символом руху.

Центральна метафора Симоненка — ґрунт.

«Ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант».

Він мислить себе частиною землі — не героєм, не деревом, а ґрунтом, із якого виростає щось більше. Це селянське мислення (Полтавщина, Біївці), переведене в поетичну категорію. Як у Махна — Україна як земля. Але Махно воює за землю, Симоненко — стає землею.

«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».

Це його картина світу: цвинтар, де ховають не людей, а ілюзії. І навіть на цьому цвинтарі — переповнено.

Бог — присутній, але іронічно:

«Непорочна Пречиста Діва варта захоплення, але, даруйте, — не наслідування».

Це не атеїзм (Махно) і не всеосяжний погляд на природу як на Боже творіння (Вернадський) — це іронічна дистанція. Він поважає, але не наслідує.

Василь Симоненко — поет, який назвав папір найвірнішим другом, і цим сказав про себе більше, ніж усіма своїми віршами. 13 місяців щоденника. 28 років життя. Людина, яка «навчилася мовчати, коли слід кричати» — і записала це в щоденнику, тобто не замовкла. Людина, яка назвала себе добривом — і виявилася дубом.

«Запізніле каяття завжди схоже на позерство, але у мене немає іншого виходу. Треба вчитися бачити себе збоку».

Це формула Симоненка. Не крик (як у Стуса), не дрож (як у Івасюка), не молитва (як у Орлика) — а каяття. Людина, яка каяється в тому, що мовчить, — і цим кається у тому, що живе в неправді. І помирає від раку, не дочекавшись ні правди, ні тридцятиріччя.