Павло Петрович Скоропадський

Павло Скоропадський (1873–1945) — гетьман Української Держави, який керував країною сім із половиною місяців 1918 року. Генерал-лейтенант російської армії, нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського. За його правління з'явилися Українська академія наук, два університети, півтори сотні українських гімназій і Національна бібліотека. Помер у баварському монастирі 1945 року від поранення під час бомбардування.

У спогадах Скоропадський — самотній розпорядник. Він вирішує сам, підписує сам і сам за це відповідає: на кожне «ми» в нього припадає п'ять «я». Тон його сухий і тверезий, помилки він визнає прямо, без викрутів. І при цьому раз по раз пише, що йому «довелося», ніби влада, яку він узяв власними руками, звалилася на нього згори. Свою країну він любить, а її мову вивчив пізно й підписався нею вперше в сорок чотири роки.

Мислить Скоропадський станами й порядком. Люди в нього поділені на класи, і кожен клас має свою поведінку. Українство він теж пояснює через клас: українською, за його спостереженням, говорили дрібні управителі, конторники, телеграфісти — люди, що стоять на суспільній драбині нижче за генерала й поміщика.

Найточніше його спосіб думати видно там, де він визначає, хто такий українець. Пояснюючи конфлікт довкола свого міністра, він каже і тут-таки сам себе поправляє:

«Колокольцов, хоча й уродженець Харківської губернії, що входить до складу України, проте не був українцем, тобто, точніше сказати, не говорив по-українськи.»

Народження в Україні українцем не робить. Відданість справі не робить. Українець — це той, хто говорить українською. Так думає людина, для якої належність є поведінкою, яку можна перевірити.

Пише Скоропадський сухо й діловито, без прикрас. Похвал собі не роздає й одразу це обумовлює:

«Я зовсім не пишу цих спогадів для того, щоб співати панегірики собі чи урядові.»

Головна особливість його мови в іншому. Сто сім тисяч слів про власне правління Україною він написав російською. Українською підписався вперше в ніч перевороту, у сорок чотири роки:

«Пізно вночі принесли перші відбитки Грамоти. Я вперше підписався «Павло Скоропадський» по-українськи і ліг спати.»

Речення закінчується словами «і ліг спати». Події з цього він не робить: підпис проходить як дрібниця, згадана мимохідь.

Почуттів Скоропадський майже не показує. Тон у нього рівний навіть там, де йдеться про катастрофу, а особисте він ховає за розрахунком.

Єдине, що справді виводить його з рівноваги, — зневага до української мови. Тут він підвищує голос:

«Обурливо-зневажливе ставлення до української мови засноване виключно на невігластві, на цілковитому незнанні й небажанні знати українську літературу.»

Цей захист він теж написав російською. А та сама мова в інших місцях викликає в нього тривогу: її поширення він описує як тиск, а тих, хто говорить нею напоказ, — як самозванців у вишиванці.

У спогадах Скоропадський самотній. На кожне «ми» в нього припадає п'ять «я»: він вирішує, він призначає, він оголошує. Зворотів на кшталт «я вирішив», «я наказав», «я призначив» у нього сто три.

Людей він оцінює тверезо, без сентиментів, а власні помилки в доборі визнає одразу:

«Начальником штабу призначив генерала Стелецького, якого я взяв, зізнаюся, без особливого вибору, просто трапився під руку, що, звісно, було великою помилкою.»

Показово, що текст, яким він оголосив себе гетьманом, писав не він. Думки він виклав юристові, з яким щойно познайомився, і той за півтори години приніс готову Грамоту. Підпис під нею його власний — той самий, перший український.

Рухає Скоропадським порядок. Владу він бере як обов'язок і в Грамоті формулює це саме так: «як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик».

Але поруч із обов'язком у нього постійно звучить примус. Слово «довелося» повертається в спогадах сто сорок чотири рази: людина, яка сама взяла всю повноту влади, весь час пише, що мусила.

Так говорить той, хто все життя служив: спершу імперії, потім Україні. Влада для нього — тягар і служба.

Тримається він твердо. Він не панікує й не виправдовується; помилки називає своїм ім'ям:

«Я усвідомлюю, що і мною, і радою міністрів було зроблено багато помилок.»

Слово «помилка» трапляється в нього дев'ятнадцять разів, і вісім із них він відносить просто до себе. Для людини, яка програла все, це рідкість.

Про власну душу він теж говорить без пафосу: «На моїй душі є, ймовірно, кілька промахів».

Головна тінь Скоропадського в тому, що він сам визначив українця через мову — і за власною міркою опинився поза межею. Українською він підписався вперше в сорок чотири роки, а сто сім тисяч слів про власне правління написав російською. Захист української мови від зневаги він теж написав російською.

Друга тінь — класова зверхність. Українську він чує знизу: нею, за його спостереженням, говорять управителі, конторники, телеграфісти. Себе він у 1917-му прямо називає «паном», а рух, що піднімався, — спрямованим проти панів.

І третя — оте «довелося». Сто сорок чотири рази він пише, що мусив, хоча владу взяв сам. Форма зручна: рішення лишається його, а тягар відповідальності переходить на обставини.

Як керівник Скоропадський — одноосібний розпорядник. Він не збирає коаліцій і не витрачає час на згоду: рішення ухвалює сам і сам ставить підпис, навіть коли право проти нього.

Це видно й там, де жанр вимагає протилежного. У Грамоті, якою він звертався до цілого народу, «я» і «мені» стоять одинадцять разів, а «ми» і «наш» — двічі. Держава в його виконанні говорить одниною:

«Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.»

За сім із половиною місяців його правління з'явилися академія, університети, гімназії й бібліотека. Керівник із нього діяльний; політик — самотній.

Світ Скоропадського влаштований як стан і порядок. Кожен має своє місце, і біда починається там, де порядок валиться.

Україна в цьому світі існує напевно, і в цьому він не вагається:

«Великороси кажуть: «Ніякої України не буде», а я кажу: «Хоч би що там було, Україна в тій чи іншій формі буде. Не примусиш річку йти назад».»

А найближче майбутнє він бачить похмуро й тверезо. Дописуючи спогади через два місяці після падіння власної влади, він записує: «далі буде гірше, більшовизм заллє всю Україну. Не буде ні України, ні Росії».

З того, як Скоропадський пише, випливають три припущення про те, як він поводитиметься в ділі.

Скоропадський — самотній розпорядник на чолі держави. Він вирішує сам, підписує сам і навіть у зверненні до цілого народу говорить одниною. Помилки визнає прямо, панегіриків собі не співає. Проте тягар постійно перекладає на обставини: сто сорок чотири рази пише, що йому «довелося».

Належність він міряє поведінкою: українець — це той, хто говорить українською. За власною міркою він опинився поза межею й знав про це. Українською підписався вперше в сорок чотири роки, у ніч, коли брав владу, а сто сім тисяч слів про власне правління написав російською.

Він захищав українську мову від зневаги — і робив це чужими для неї словами. Він любив Україну — і чув її мову знизу, від управителів і телеграфістів, називаючи себе паном. У цьому розломі й уміщаються його сім із половиною місяців.