Роман Йосипович Шухевич

Роман Шухевич (1907–1950) — командувач УПА, Української повстанської армії: збройного підпілля, що в 1940-х воювало за незалежну Україну спершу проти німецької окупації, потім проти радянської влади. Він очолив УПА в листопаді 1943-го, а з 1944-го став на чолі й підпільного уряду — УГВР, Української головної визвольної ради. Понад шість років Шухевич керував цією боротьбою, ховаючись від МГБ, радянської таємної поліції, аж поки 5 березня 1950-го його не вистежили в селі Білогорща під Львовом; із оточення він живим не вийшов.

Профіль дивиться в його тексти — накази, звернення, звіти. Перше, що видно: він майже не пише про себе «я». На шість «я» в його документах припадає десять «ми» і аж двадцять сім «вони»: світ у нього ділиться на спільноту й ворога, а окремий автор між ними майже зникає. Навіть у найвідомішому зверненні 1944 року він ховає «я» всередині «ми»:

«Ми усі — вояки УПА і всі підпільники, зокрема, і я — свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою…»

Далі профіль розбирає, як влаштована ця мова: короткий наказ, вузький словник, холодний рахунок і майже цілковита відсутність почуттів на письмі.

Мислить він конкретно й без завитків. Прилад міряє його мову як гранично конкретну: 95% того, про що він пише, — це відчутні речі, майже нічого абстрактного. Будова проста: майже нема довгих закручених речень, усе — короткі прямі фрази. Довгих доказів він не будує: із десяти його тверджень підкріплені доводами лише чотири, решта подані як щось само собою зрозуміле. Це мова командира: він повідомляє рішення, не обґрунтовує його.

Ще одна риса — він мислить довгою роботою. Сім із десяти його дієслів означають дію, що триває: «тримати», «боронити», «зберігати» — робота без крапки, яку треба вести й вести. І майже все, що він пише, повернуте на розв'язання: приладу він показує дев'ять «рішень» на жоден «опис проблеми». Проблему він уже вважає зрозумілою; його справа — що з нею робити.

Говорить він коротко. Середня довжина речення в нього — близько семи слів; це рівень команди, не розлогого тексту. Але речення не однакові: то команда на два слова, то довге речення на шістдесят, і ця нерівність робить його накази ритмічними, легкими вимовити вголос. Пом'якшень немає взагалі: жодного «можливо», «мабуть», «якщо вдасться». Мова при цьому дуже офіційна й тримається на іменниках.

Підписувався він залежно від адресата — «Роман Шухевич» на офіційних листах, «Тарас Чупринка» на наказах УПА. У наказах немає «я думаю»; є завдання й підстава. Та пряме командування не означає диктату кожного кроку:

«Новими методами боротьби, пристосованими до нової обстановки, дайте відповідь ворогові на його наступ.»

«Новими методами» — вимога пристосуватися, без припису як саме. Там, де надійного зв'язку немає, він лишає рішення виконавцям на місцях.

Почуттів на письмі в нього майже немає. У всіх його текстах прилад знаходить одне слово гніву, одне суму і п'ять тривоги — на п'ять із половиною тисяч слів. Причина радше зовнішня: він писав у підпіллі, де кожен папір міг стати доказом у справі МГБ, і приватна мова була небезпечною. Емоцію в нього доводиться читати радше з тону, ніж зі слів про почуття: тон рівний до крижаного навіть там, де йдеться про смерть.

Найгостріше ця рівність чути там, де мова мала б зламатися. Поки він писав свої накази, його родину нищили: дружину заарештовано, дітей віддано в дитбудинок, батька заслано, де він і помер. У текстах цього немає ані словом — той самий рівний тон, та сама відсутність «я». Особистої катастрофи його мова не реєструє взагалі.

У стосунках його мова малює світ на два табори. Найчастіший його займенник — «вони»: ворог, чужа сила, зовнішня загроза. Він трапляється частіше за «ми» і в кілька разів частіше за «я». «Ми» — свої, спаяні в одне ціле; «вони» — те, проти чого це ціле стоїть. Окремої людини між цими полюсами майже немає: прилад майже не знаходить у нього слів співчуття чи підтримки комусь конкретному.

Коли він звертається до своїх, панує «ми», що не виділяє нікого поіменно — прилад називає його стиль дуже колективним. Таке «ми» згуртовує і водночас стирає особу: у ньому легше говорити про людей як про масу, ніж про когось окремого.

Що ним рухає, видно з того, про що він говорить найгустіше. Найбільше в його мові слів про роботу й про силу — про діло, яке треба зробити, і про владу, якою це робиться; про вигоду чи задоволення майже нічого. Моральний словник тримається на авторитеті — наказ, ієрархія — і на вірності; про турботу чи справедливість він майже не говорить.

Найважливіша риса його мотивації — вона захисна. Прилад визначає в нього сильну настанову на збереження: берегти кадри, уникати втрат, перечекати. Здобуття нового в його мові майже не звучить. Найясніше ця логіка в рядку наказу:

«Кожний день, перебутий в зимі без втрат із нашої сторони, то наш зиск.»

День без втрат він рахує як здобуток. Це логіка довгої оборони, де виграє той, хто довше протримається: головний його ресурс — час і збережені люди.

Стійкість його мови видно в її незмінності. За всі роки й документи прилад не знаходить у ньому суперечностей: він жодного разу не заперечує сам себе. Тон певний, стверджувальний, без коливань; тривоги в словнику майже нема. І це не поза на публіку: за виміром щирості (79 зі 100) він так само пише й у внутрішніх паперах, не призначених для чужих очей.

Про власний кінець він говорить тим самим рівним тоном:

«За це доведеться платити чи гинути спокійно, чи будемо боронитися. Справа ця нелегка, але іншого виходу нема.»

«Гинути спокійно» звучить як буденний розрахунок — звичка зважити найгірше заздалегідь і не витрачати на нього емоцій.

Тінь у нього мовна, і прилад показує її прямо. Головний його захисний хід — узагальнення: замість розбору конкретного випадку — широка формула про ціле («ворог», «народ», «боротьба»). Другий частий хід — перекидати причину й вину назовні, на ворога, майже ніколи в себе. А ознак самоаналізу прилад майже не знаходить: сумніву, перегляду власної позиції в текстах немає.

Друга тінь — у тому, що ця мова робить з окремою людиною. У світі, де всі — «ми», а рішення виправдані «боротьбою», окрема доля легко стає похідною. Смерть у нього — «добриво», матеріал для майбутнього; слів про ціну окремого життя в його моральному словнику майже немає. Це мова, здатна спокійно списати людину на потребу цілого.

Керує він прямо, наказом. У дев'яти реченнях із десяти головний тут він сам: він робить, наказує, вирішує, майже ніколи не стоїть збоку спостерігачем. І він націлений на розв'язання — там, де інші описували б труднощі, він одразу видає рішення.

Прикметно, що звичних ознак вождя, який надихає промовами, — гасел, великих візій, палких звернень — прилад у нього майже не бачить (низький бал за цим показником). Його лідерство тримається на структурі: наказ, інструкція, штаб. Запалювати натовп то не його спосіб; його спосіб — упорядкувати.

Війна в його мові глибша за саму тему. Прилад знаходить у текстах 89 розгорнутих метафор, і провідна серед них військова: життя, боротьбу, навіть організацію він описує через образ бою. Ворога він бачить тверезо, як систему. У своєму останньому звіті (травень 1949) він характеризує Радянський Союз двома сухими реченнями:

«Ціле життя в СССР — це один військовий лагер. Найбільшим агітаційним кличем є «родіна», «отєчєство»… і в зв'язку з тим страшний шовінізм.»

Жодного зайвого прикметника; це радше діагноз, ніж лайка. І горизонт у цій картині світу довгий. Швидкої перемоги він не обіцяє — у тому ж звіті пише, що радикальної зміни не варто чекати «в якомусь близькому році (в 10 роках)». Навіть згортаючи армію наказом 1949-го, він вживає слово «часово»: на час, із розрахунком повернутися. Поточну поразку його картина світу вміщує як фазу довгої війни.

Складається портрет командира, чия особистість майже повністю перейшла в його функцію. Він мислив конкретно, командував прямо, беріг сили й час, бачив світ як довгу війну і про власну смерть писав тим самим рівним тоном, що й про постачання. Своє «я» він майже стер, розчинивши його в «ми»; окрему людину, свою і чужу, його мова помічає погано.

Профіль не робить його ні героєм, ні лиходієм: він фіксує інструмент і його межі. Найточніший портрет Шухевича дає сама його мова — вузька, тверда, майже без «я», однаково спокійна над картою бою і над власною загибеллю.