Іван Павлович Пулюй

Пулюй мислить аналогіями між фізичним і моральним світом — це його єдиний художній прийом, і він використовує його систематично:

«Сей закон, що сила не пропадає, має загальне значення. Він править не тільки фізичним, але також моральним світом.»

Для нього закон збереження енергії і закон справедливості — одне й те саме. Це не метафора — це картина світу.

Мислення — індуктивне, від конкретного до загального. Він ніколи не починає з тези. Спочатку — факт, експеримент, спостереження. Потім — висновок. Це мислення фізика-експериментатора, перенесене на все — від мовного питання до геополітики.

Характерна деталь: коли Пулюй описує зустріч із Пантелеймоном Кулішем (український письменник, перекладач, історик, який першим переклав частину Біблії українською), він не пише про враження чи емоції. Він пише: «Пішла між нами розмова про національні відносини в Галичині, про те, як нам вести дальше видавницьке діло.» Зустріч = робочий план. Людина = функція у спільній справі.

Два регістри, різко відокремлені:

Полемічний (лист Малиновському, лист до Академії наук) — стислий, різкий, із сарказмом на межі презирства:

«Плюгаво й думати про такі безглузді, нелюдські, безсоромні і варварські порядки.»

Слово «плюгаво» — фізіологічне, тілесне, показує ступінь огиди, яку він не фільтрує. Це не дипломат — це людина, для якої моральна нечистота відчувається як тілесна.

Діловий (листи до Барвінського, Танячкевича) — лаконічний до сухості, без привітань і сантиментів: «Теперь я переводжу ботаніку Гикля и скоро скінчу.» Крапка. Ніяких «а як Ви?» або «сподіваюся, що здорові». Це мовлення людини, яка не витрачає слів на соціальну функцію мови.

Відсутній регістр: інтимний. У доступних текстах немає жодного речення про дружину (Катерину Стунде), дітей, самопочуття, настрій, сни. Навіть у мемуарних «Споминах про Куліша» — тільки робочі зустрічі. Це або свідоме розділення на окремі зони — публічне і приватне, — або реальна атрофія інтимного мовлення в публічних текстах.

Пулюй — емоційно стиснутий, але не холодний. Емоція є, але вона завжди спрямована в моральне обурення або робочий ентузіазм. Ніколи — в печаль, розгубленість, відчай.

Його гнів — специфічний: це не вибух, а систематичний тиск. У листі до Академії наук він не кричить. Він вишиковує факти — «вільно монголам», «вільно татарам», «вільно полякам» — і підводить до висновку: «тільки український нарід позбавлений». Кожне слово — цвях. Це гнів інженера: він не розбиває стіну — він виймає з неї цеглу за цеглою.

«Та славно вже відбулися! Усі Славяне здивувалися!» — звіт про Шевченківські роковини у Відні, 1866 рік. Йому 21 рік. Це юнацький ентузіазм, який потім повністю переходить у робочу форму.

Єдиний момент, де проривається щось тепліше за робочу констатацію. Після цього — 50 років тексту, де емоція існує тільки як паливо для справи.

Пулюй бачить людей через призму спільної справи. Куліш (Пантелеймон Куліш — один із найвпливовіших українських літераторів XIX століття, співавтор перекладу Біблії) для нього — не друг, а «людина з незвичайно широким світоглядом і великою щирістю до літературного діла». Танячкевич — адресат робочих звітів. Барвінський — координатор проєктів.

«Пулюй переписувався з Кулішем до 1886 р. і остав вірний йому та боронив його навіть тоді, коли Українці відсахнулися були від Куліша.»

Вірність не людині — вірність справі, яку ця людина представляє. Коли Куліш «ізза якоїсь маловажної справи чув жаль до Пулюя» — Пулюй не намагається помиритися. Він просто продовжує працювати.

Формула: я працюю з тими, хто працює. Решта — «непрошені опікуни».

Центральний мотив — обов'язок, який не потребує нагороди:

«Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу.»

Ця фраза — діагностична. «Без нагороди» — не скромність, це структурне невизнання нагороди як мотиватора. Пулюй не відмовляється від нагород — він їх не бачить. Нагорода — це поняття, яке не входить у його систему координат. Є робота — є результат. Більше нічого.

Другий мотив — рятування мови як рятування народу. Для нього мова — не інструмент, а буквально душа:

«Деспотичний царизм хоче позбавити український народ душі, він грабує в нього останнє і найдорожче багатство — мову.»

Це не риторика. Він 35 років перекладав Біблію і контрабандою відправляв її в Україну. Це — дія, яка відповідає словам. Пулюй порівнював появу українського Святого Письма зі значенням перекладу Біблії Мартіном Лютером (засновник протестантизму, чий переклад Біблії німецькою став основою літературної німецької мови) для німецького народу.

Пулюй — одна з найстійкіших постатей серії, і це видно з мови. У нього немає текстів відчаю, зламу, капітуляції. Навіть у листі 1907 року, коли він реалістично оцінює ситуацію — «Самостійність — дуже, дуже гарна річ!.. але — не зараз, та й не скоро!» — це не розчарування, це калібровка очікувань. Він продовжує працювати.

Мовний маркер стійкості: відсутність умовного способу. Пулюй майже ніколи не пише «якби», «колиб», «коли б». Він пише «треба», «мусимо», «буде». Це мова людини, яка не витрачає ресурс на фантазії.

Його стійкість — не героїчна, а інженерна. Не «я витримаю все», а «є робота — я її роблю». Без драматизації, без потреби в підтримці, без пауз на рефлексію. Пряма лінія від задуму до результату — 35 років перекладу Біблії, 15 років дослідження Х-променів, 30 років електрифікації Праги.

Моральна негнучкість як сліпа пляма. Пулюй ділить світ на правильне і неправильне — і ніколи не сумнівається, де він стоїть. «Плюгаво», «безглузді», «безсоромні», «варварські» — його оцінки не мають градацій. Це безкомпромісна чорно-біла мораль, яка робить його сильним у полеміці, але нездатним до компромісу.

Контрольована зверхність. «Не жебраючи у нікого про авторизацію» — формула людини, яка не визнає чужих повноважень. Він не запитує дозволу — він інформує. Це ефективно в науці, але руйнівно в політиці: його листи до можновладців — це не прохання, а моральні вироки.

«Робили ми сей переклад більше як сім місяців, день у день від рання аж до пізньої ночі. Над іншими словами думали ми тижні, місяці, поки рішилися його прийняти.»

Невміння делегувати. Він сам перекладає Біблію, сам доповнює «Псалми», сам пише листи японському генералу, сам контрабандує книжки. Це мова людини, яка не може довірити нікому деталі — бо ніхто не зробить це «правильно», тобто так, як вона.

Самотність як обраний режим. Пулюй 30+ років живе за кордоном (Відень, Прага), ніколи не повертається до Наддніпрянщини. Він не нарікає на самотність — він її не помічає. Це не мужнє прийняття страждань — це відсутність потреби в близькості, компенсована працею. Робота заповнює все.

Пулюй — людина-контролер процесів у чистому вигляді. Він веде проєкти десятиліттями, без фінансування, без команди, без підтримки. Переклад Біблії — 35 років. Дослідження Х-променів — 15 років. Електрифікація Праги — 30 років.

Він не Фаундер: не створює організацій, не збирає людей навколо себе, не генерує харизму. Він не РМ: не адмініструє системи і не будує ієрархії. Він — людина-проєкт, яка прив'язується до завдання і не відпускає його до завершення.

У серії ЛІТІ його найближчий аналог — Борис Грінченко (ЛІТІ-профіль №6, також нав’язливо-відповідальний будівник: письменник, педагог, лексикограф, який уклав перший академічний «Словарь української мови» і помер від виснаження у 45 років). Різниця: Грінченко будував інфраструктуру (словник, школи), Пулюй — будував мову як інструмент науки і віри. Обидва — Трекери, обидва згоріли на роботі, обидва не отримали визнання за життя.

Світ Пулюя — це лабораторія з моральним законом. Фізичні закони і моральні закони — тотожні. Сила не пропадає — ні в фізиці, ні в історії народів. Це не метафізика — це його робоча модель реальності.

Україна для нього — мовна і моральна сутність: народ, позбавлений мови, позбавлений душі. Не територія, не держава — мова. Тому Біблія українською — не релігійний, а політичний акт.

Бог у його системі — робочий партнер. «Що має статися — станеться обов'язково і буде якнайкращим, тому що така воля Господня» — це не фаталізм, це делегування тривоги: я роблю свою частину, Бог — свою.

Іван Пулюй — нав'язливо-відповідальний людина-контролер процесів з абсолютною внутрішньою референцією і залізною совістю. Його мова — це мова людини, яка знає, що правильно, і робить це незалежно від того, чи хтось дивиться. Він не потребує визнання, аплодисментів, підтримки. Він потребує — роботи.

«Виступаю сміло не оглядаючись на непрошених опікунів руського народу и не жебраючи у нікого про авторизацію.» — діагностична цитата. Формула людини, якій не потрібен дозвіл — ані від влади, ані від громади, ані від історії. Він просто працює.

У серії ЛІТІ він підтверджує маркери №1 (тіло як витратний матеріал — «від рання аж до пізньої ночі», помер виснаженим), №2 (внутрішня референція як абсолют — «не жебраючи у нікого про авторизацію»), №3 (лист як робочий простір — листи = звіти про прогрес), №5 (самотність як структурна умова — 30+ років за кордоном без спільноти). Маркер №4 (Україна як тіло) у нього специфічний: Україна = мова = душа народу.

Пулюй — це лампа, що світить у темряві. Не для себе — для тих, хто потребує світла. Не чекаючи, поки хтось увімкне вимикач — бо вона сама є джерелом. Промінь його лампи пронизав час — як Х-промені пронизують тіло: непомітно, безболісно, але невідворотно.