Петро Олексійович Порошенко

Петро Порошенко (народився 1965 року) — п'ятий президент України, 2014–2019. Розбагатів на кондитерському бізнесі «Рошен» і став відомий як «шоколадний король», був міністром закордонних справ і міністром економіки. Президентом став навесні 2014-го, після Майдану й анексії Криму, і того ж дня очолив військо на початку війни. Його впізнаваний заклик — «Армія. Мова. Віра.». 2019 року програв вибори Зеленському.

У розмові Порошенко — передусім продавець. Він увесь час щось перелічує: що зробив, що купив, що домовив, скільки чого й якої марки. Це бізнесмен, який і війну веде, як велику угоду, розкладаючи її на пункти й позиції. Він напористий, ріже ворога гострим словом, повчає співрозмовника й раз по раз нагадує, що був у кімнаті, коли ухвалювали великі рішення. Енергії в ньому через край, і зупинити цей потік важко.

Думає Порошенко списками. Будь-яку відповідь він одразу розкладає на пронумеровані пункти: «п'ять пунктів до миру», «п'ять червоних ліній», «річ перша, річ друга, річ третя». Так міркує людина, звикла складати ділову пропозицію й вести переговори.

А ще він думає війною. Крізь бій він пропускає навіть те, що з війною не пов'язане. Про церкву каже, як про бойову зачистку:

«Все треба викорчувати. Це є КДБістський притон. Ви там Бога не знайдете.»

Світ у нього поділений навпіл, на своїх і ворогів, і межа між ними завжди різка, без півтонів.

Говорить він швидко, напористо й прямо. На гостре питання відповідає в лоб, не ховаючись за обтічними словами, і часто сам ставить собі питання, щоб рубонути відповідь:

«Чи вірю я в перемир'я? Ні.»

Його улюблений хід — перелік. Він може хвилинами сипати назвами того, що постачає на фронт: «Нептун», «Богдана», «Стугна», «Байрактар», «Шилд», «Спартан», «Посейдон», з калібрами й цифрами. Це мова вітрини, на якій виставлено товар.

А коли треба вдарити коротко, він переходить на телеграф, самими іменниками: «Армія. Мова. Віра. ЄС. НАТО. Україна.» Шість слів замість цілого абзацу.

Емоцій Порошенко не приховує, але тримає їх у руках. Найгостріше в нього звучить зневага до ворога, і тут він не добирає слів: «нелюді», «волкодав», «чмобіки», «КДБістський притон».

Та він здатний і на просте людське потрясіння. Про перші місяці великої війни він каже без бравади:

«Я не очікував Бучі. Я не вірив, що це можливо… тоді це для мене було шоком.»

Він навіть ловить себе на зайвому пафосі й перепрошує за нього, «вибачте за пафос». Це людина гарячої, але не сліпої вдачі: почуття в неї сильні, і вона за ними стежить.

На людях Порошенко тримається як капітан команди. Він рідко каже «я зробив», частіше «ми зробили», записуючи здобуток на команду й на країну:

«Ми знаємо, як це робити, тому що ми робимо.»

Але поряд із цим «ми» він увесь час підкреслює власну особливу роль. Він згадує, як Трамп відвів його в куток Овального кабінету для розмови сам на сам, як вів переговори з російськими «волкодавами», як його підпис стоїть під конституційними змінами. Він і командний гравець, і головна дійова особа водночас.

Людей він ділить швидко й твердо. «Колаборанти, сєпари, шпиони» — і по той бік межі співрозмовника для нього вже нема.

Рухає Порошенком перемога й потреба мати рацію. Він раз по раз повертається до того, що попереджав заздалегідь і виявився правим:

«Ми дійсно казали: не вірте Путіну. Ми дійсно казали: не бійтеся Путіна.»

Друге, що його жене, — обов'язок. Він говорить мовою повинності, «маємо», «мусимо», «треба», і навіть власну готовність подає як мусіння: «Я можу виходити з інтересів України. Мушу.»

І третє — бути потрібним. Він пропонує свої послуги в переговорах, нагадує про свій досвід, хоче бути тим, без кого не обійтися.

Вибити Порошенка з колії важко. Він не впадає в розпач і під тиском тримає лінію — сам каже, що розпач і відчай вважає гріхом. Навіть про власні прорахунки він говорить рівним голосом, як про робочий факт.

Але є межа, якої він не переступає. Він може визнати, що чогось не передбачив, і майже ніколи — що був неправий по суті. Здивування Бучею він визнає одразу, а свою стратегію завжди подає як єдино правильну, якої просто не послухали. Помилку він бачить радше в інших, а урок — у тому, що мали слухати його.

Тінь Порошенка росте з його ж напору. Він завжди правий по-крупному, тож і виправляти власну лінію йому важко: винні ті, хто не послухав; себе він винним майже не бачить.

Другий бік — усе стає продажем. Навіть спільну заслугу він тонко розвертає на себе: це він був у Трампа в кабінеті, це його фонд оплатив половину, це його попередження справдилися. За «ми» раз по раз проглядає «я».

І третє — світ без півтонів. Коли всі або свої, або зрадники, а головний інструмент — бій, загострити легше, ніж домовитися. Там, де потрібні відтінки й компроміс, його різка бойова картина світу починає заважати.

Як лідер Порошенко — командир, що піднімає людей. Його стихія — зібрати «ми», запалити спільною метою й повести. У кризу він робить ставку на згуртування, гучне слово й особистий приклад.

Він шикує «ми» в лаву й веде на ворога, наче продає велику спільну справу: спершу запалити, потім рушити разом.

Сильний він на заклику й мобілізації, слабший на тихому буденному врядуванні, де перемога не така видима.

Світ у голові Порошенка — це поле бою тут і зараз. По один бік «ми»: Україна, армія, мова, віра, Європа, НАТО. По інший — Москва, її церква, зрадники всередині. Між ними війна, і третього не дано:

«Армія. Мова. Віра. ЄС. НАТО. Україна.»

У цій картині все вимірюється перемогою: хто наближає її — свій, хто заважає — ворог. Вона дає силу у війні й звужує зір тоді, коли потрібні відтінки.

З того, як Порошенко говорить, випливають три припущення про те, як він поводитиметься в ділі.

Порошенко — продавець і командир в одній особі. Він розкладає світ на пункти й позиції, перелічує зроблене й куплене, як товар на вітрині, і веде війну, наче велику угоду. Енергії в ньому через край, слово пряме й напористе, а ворога він ріже без пощади.

Веде він гуртом: збирає «ми» й запалює спільною метою, хоч за цим «ми» щоразу видно його власну постать — того, хто був у кімнаті, хто попереджав, хто оплатив половину. Це робить його сильним мобілізатором у час війни.

Тінь його в тому, що він завжди правий по-крупному: окрему невдачу визнає, а стратегію майже ніколи, тож і вчитися на глибоких помилках йому важко. Світ без півтонів дає силу в бою й заважає там, де треба домовлятися. Так говорить людина, для якої життя — це велика справа, яку треба виграти й продати світові як перемогу.