Симон Васильович Петлюра

Симон Петлюра (1879–1926) — Головний отаман армії Української Народної Республіки (УНР) і голова її Директорії, тобто керівник української держави в роки боротьби за незалежність 1917–1921. За фахом він був журналістом і критиком, редагував газети; політиком і військовим став уже в революцію. Після поразки емігрував до Парижа, де видавав тижневик «Тризуб». Убитий 25 травня 1926 року в Парижі: Шолом Шварцбард застрелив його, заявивши, що мстить за єврейські погроми часів УНР; французький суд Шварцбарда виправдав.

Цей профіль спирається на його програмну працю «Завдання української військової літератури» — розлогий текст, де він доводить, навіщо молодій державі власна військова думка. Перше, що видно: це мова людини, яка передусім переконує; наказ тут поступається доводу. «Я» в ній майже нема; натомість він раз у раз говорить про «нас» і, найчастіше, про інші народи та армії, з якими себе рівняє. І ставки він піднімає до краю:

«Нація повинна зрозуміти вагу цієї ідеї, бо від того чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток чи занепад і державна загибіль.»

Життя або смерть нації — так він ставить навіть питання про книжки й військову думку. Далі профіль розбирає, як влаштована ця мова: довга, доказова, наскрізь віддана одній ідеї.

Мислить він як публіцист, що вибудовує доказ. Він розгортає ланцюг: теза, приклад, наслідок, висновок. Прилад відзначає в нього сильну логічну аргументацію: він веде читача крок за кроком до висновку, а готове рішення кидає рідко. Через це думка його розлога — він радше пояснить широко, ніж скаже коротко.

Спрямована ця думка вперед — на те, що треба збудувати. Прилад бачить у нього налаштованість на зростання й на розв'язання: менше про оплакування втраченого, більше про програму того, що має постати:

«В процесі досліджування безперечно вирине ряд окремих військово-політичних завдань, тісно звязаних з практичною проґрамою військового будівництва і оборони України.»

Говорить він довго й складно. Середнє його речення — майже двадцять п'ять слів: думка обростає додатковими поясненнями, вставками, застереженнями. Це мова письмового аргументу для вдумливого читача. Тон помірно офіційний, подекуди з обмовкою («мабуть», «оскільки»): він зважує кожне слово.

Речення в нього дуже нерівні за довжиною: то стисле твердження, то речення, що тягнеться через кілька рядків. Ця хвиля — ознака писаної, обдуманої мови, яку правлять і перечитують, перш ніж пустити в друк.

Особистих почуттів у тексті мало: тривоги, гніву, суму прилад знаходить небагато. Але емоційний заряд у ньому є, тільки іншого роду — це жар відданості. Уся праця пройнята майже побожним ставленням до держави й нації як до найвищої вартості; за холодним на позір аналізом стоїть сильне почуття обов'язку.

Найясніше воно в його заповіті, писаному незадовго до смерті:

«В цьому полягатиме наша найперша моральна жертва для добра Батьківщини.»

Почуття в нього звернене до великого — до Батьківщини, до справи, до обов'язку.

У його світі майже завжди присутній хтось інший, і найчастіше це «вони»: інші народи, чужі армії, приклади з-за кордону. Прилад рахує «вони» в нього в рази частіше за «ми» й у десятки разів частіше за «я». Він постійно рівняє українців до інших: як у них, чому не так у нас, що варто перейняти.

Про окремих людей теплого в тексті мало: прилад фіксує низьку співчутливу мову. Люди в нього — це радше нація, армія, громадянство; окремих облич майже нема. Він мислить великими спільнотами.

Що ним рухає, видно одразу: вірність. У його моральному словнику відданість державі й нації переважає все інше з великим відривом — про неї він говорить утричі більше, ніж про будь-що. Держава для нього найвища вартість, якій підпорядковане решта; про особисту вигоду чи справедливість до окремих — майже нічого.

Друга пружина — будувати. Після вірності найгустіше в нього слова про працю, справу, розвиток: він зайнятий тим, що треба звести на майбутнє; про втрачене згадує менше. Мотив у нього творчий: скласти план нової будови.

Мова його тверда й переконана: він стверджує впевнено, тримає одну лінію через увесь довгий текст, майже не вагається в головному. Це стійкість людини, яка знає, чого хоче, і не збивається з думки навіть у програші й на еміграції.

Оцінка щирості середня (59 зі 100): текст радше побудований як публічний аргумент, ніж вихоплений начисто. Це природно для програмної статті — вона писалася, щоб переконати, і несе на собі сліди цієї мети.

Головна тінь у його мові — причина завжди трохи назовні. Прилад прямо це показує: коли щось не вдалося, пояснення в нього частіше в обставинах, у чужих силах, у міжнародних умовах, ніж у власних рішеннях. Свою сторону він розбирає рідше, ніж зовнішні перешкоди.

І самоаналізу в тексті обмаль: прилад майже не бачить ознак сумніву в собі чи перегляду власної позиції. Він упевнено доводить, як має бути, і рідко питає, чи не помилявся сам. Сила переконання тут обертається сліпою плямою: хто такий певний своєї правоти, той погано бачить власні хиби.

Керує він переконанням. За поведінкою він людина рішуча, наставницька, орієнтована на результат, але веде доказом: переконує, обґрунтовує, показує приклад. Прилад бачить у нього мало готових команд і мало гасел; його сила — вибудуваний аргумент, за яким читач має піти сам.

Улюблена його форма — «повинно бути»: він раз у раз пише, що держава, армія, політика повинні робити те й те. Це голос учителя, що креслить нації програму:

«кожна проблєма української політики повинна бути зясована з погляду військових інтересів оборони нашої держави й знайти авторитетну оцінку військової експертизи.»

Світ у його очах — це змагання націй, де виживає озброєний і згуртований. Прилад знаходить у тексті понад дві сотні військових образів: державу, політику, культуру, саме життя нації він бачить через призму оборони й боротьби. Головна вісь цього світу — «Нація-Держава», якій усе служить.

Погляд його спрямований у майбутнє: менше про те, що було, більше про те, що треба збудувати, щоб держава вижила. Історію він бере як урок на завтра — що перейняти, чого не повторити. Минуле для нього матеріал для нової будови; місця для жалю в ній мало.

Складається портрет публіциста при владі — людини, яка воює й будує словом. Він мислить довго й логічно, ставить державу над усе, дивиться вперед і рівняє свою націю до інших. «Я» він майже прибирає, розчиняючи себе у справі; говорить від «ми» й про «них».

Профіль не робить його ні героєм, ні винним — він фіксує мову відданого державника-аргументатора та її межі: причину невдач ця мова радше винесе назовні, ніж знайде в собі, а живу окрему людину за великою ідеєю розгледить не завжди. Найточніший його портрет — довга, палко-віддана, доказова мова, у якій нація завжди більша за того, хто про неї пише.