Яків Маркович

Маркович мислить списками, а не зв'язками. Типовий запис: «Сего дня обідал у себя. Увечеру ездил до п. Михайла и, поигравши в пикет, доволно отехал. Сукна на кшталт маковой купил на штани по 40 р. Писал до судии переяславской сторони розграничения з князем Трубецким.» Чотири речення — їжа, розваги, покупка, ділове листування — з'єднані тільки хронологією. Жодного «бо», «тому», «але». Для Марковича день — це перелік, а не розповідь.

Числовий підрахунок — його улюблена розумова операція. Свою бібліотеку він описує так: «въ скринЂ показалось и зложилось 66, а въ библіотецЂ 146, зъ другой сторони 44, а винятихъ въ походъ 31, итого всЂхъ 287 и болшъ.» Він рахує книги за місцем зберігання, підбиває підсумок — і чесно додає «и болшъ»: визнає межу точності. Це чесність бухгалтера, який не може закрити відомість із приблизною цифрою.

Люди у Марковича існують тільки через дії з ними: «обідал у п. Михайла», «был у генерала», «ездил до п. Петра». За 50 років — жодного опису людини, ні зовнішнього, ні внутрішнього. Інші входять у текст як місця відвідування, а не як особистості. Навіть коли Маркович описує картярську вечірку — «компания наша у мне играла у карти» — він не може зупинитись на загальному: мусить перерахувати кожного. «То есть п. Михайло, Скоропадский, Андрій Безбородко, Іван Гамалія, Кулябка и Павел Шкорупа.» Шість прізвищ поспіль, як у бухгалтерській відомості.

Найпромовистіший випадок — Феофан Прокопович. Це його вчитель у Могилянській академії, пізніше архієпископ Новгородський, людина, яка писала йому теплі листи: «Ти виявив такі успіхи в богословії, про які й подумати не можуть прикрашені митрами голови». Маркович про Прокоповича: «Архиерей Новгородский прислал ко мне книжок 5». Посада, дія, кількість предметів. Один вкладає почуття — інший відповідає інвентаризацією.

За 50 років — жодного «радію», «сумую», «боюся», «хочу». Єдине оцінне слово — «знатною» («День хмарен з знатною отлигою») — стосується погоди, не людського досвіду. Навіть «доволно» в «поигравши в пикет, доволно отехал» означає «достатньо», а не «із задоволенням». Ця людина писала по 365 днів на рік — і за жоден із них не зафіксувала власного почуття.

Єдиний прорив стався у 1725 році, під час Каспійського походу. Маркович переклав латинський гімн Якопоне да Тоді, італійського монаха XIII століття, про марність земної слави: «О прах! о земля! о нощ! о червей потрава! / Чему так хлюбишся человЂча славо?» Чотири оклики поспіль — єдина оклична інтонація за весь корпус. І вона перекладна: Маркович дозволив собі емоцію тільки чужим голосом, мертвою мовою, через дистанцію у п'ять століть.

Вибір тексту промовистий сам по собі. Людина посеред військового походу перекладає: «Чому світ служить марній славі?» Написати у щоденнику «цей похід безглуздий» Маркович не може. Але може перекласти текст, який говорить: усе марне.

Маркович вживає «я» тільки як виконавця: «купилемъ», «ездилемъ», «писалемъ». Ніколи — як того, хто думає чи відчуває. За 50 років жодного «я вважаю», «мені здається», «я думаю». Його «я» діє, але не існує. Це найвужче вживання першої особи у всій серії профілів.

Його щоденник не звертається ні до кого. Кобилянська писала для себе, Довженко — для вічності, Амосов — для науки. Маркович — ні для кого. Протокол не має адресата. Він просто існує.

Мотивація Марковича видна не через те, що він каже про неї — він нічого не каже — а через те, як він структурує записи. «Купилемъ книгъ 6 полскихъ, за 7 р.» «Историю полскую, въ томахъ 3-хъ купилъ я за 2 р.» Об'єкт, кількість, мова, ціна. Зміст «історії польської» не цікавить — цікавить її місце в реєстрі. Мотивація — не пізнання, а інвентаризація: зафіксувати, що є, порахувати, скільки коштує.

Для Марковича фіксація дорівнює існуванню. Якщо записав — день відбувся. Якщо не записав — дня не було.

50 років без перерви. Кожен день — запис. Кожен запис — за тією самою схемою: погода, їжа, візити, покупки, листування. Це не стійкість волі, як у Стуса, і не стійкість віри, як у Сліпого. Це стійкість ритуалу — він робить одне й те саме, тому що так робить.

Кожен запис починається з погоди: «День хмарен з знатною отлигою и влагою, в сию зиму почти впервые показавшуюся. Ночь таковаж.» Спочатку об'єктивні обставини, потім власні дії. Він описує день і ніч окремо — «Ночь таковаж», «ніч така сама». Навіть коли додати нічого, він усе одно фіксує: людина, для якої порядок важливіший за зміст.

За 50 років — жодного «чому?», жодного «навіщо?», жодного «що це означає?». Маркович фіксує, що сталося, але ніколи не запитує, чому це сталося. Це не стислість і не скромність — це межа його письмового «я»: воно діє, але не думає. Так само з людьми: за все життя — жодного «розумний», «підлий», «добрий» про когось. Люди у нього — прізвища у переліках, не особистості.

Найтривожніше — повна негнучкість. У Шептицького ранні тексти стримані, пізні — з проривами емоцій. 44 роки на посаді митрополита змінили його мову. У Марковича 50 років не змінили нічого. Стиль не розвивається, не глибшає, не збагачується. Це людина, яка не росте — вона повторюється.

Генеральний підскарбій рахує гроші Гетьманщини — і його мова є мовою цієї посади: числа, переліки, підсумки. Маркович не керує людьми, він рахує речі. Навіть книги для нього — не тексти, а одиниці зберігання. Щоденник — не інструмент впливу, а інструмент обліку.

Це самостійний працівник у найчистішому вигляді: методичний, точний, без потреби у визнанні, без потреби у спілкуванні, без потреби у владі. Ідеальний виконавець, якому не потрібна аудиторія.

Маркович живе добовими циклами: день — ніч, ранок — вечір. Кожен запис замкнений у рамках однієї доби. Жодного «вчора», «наступного тижня», «через місяць». Кожна доба — окрема одиниця, без зв'язку з попередньою і наступною. Він живе у теперішньому дискретному — бухгалтер, який закриває відомість щодня.

Його мова — суміш латини з академії, польської зі шляхетського кола, французької з карткових ігор («пикет», «кадрилья»), церковнослов'янської з книжності і живої української з побуту. Маркович не перемикає мови, як Шептицький, — він змішує їх в одному потоці, не помічаючи кордонів. Це мова людини на перехресті культур, яка не відчуває потреби обирати між ними.

Яків Маркович — людина-інвентаризація. Факти без зв'язку, предмети з ціною, дні без роздумів, люди без характеристик, «я» без внутрішнього світу, текст без адресата. За 18 000 записів — жодного судження. Єдиний прорив — переклад латинського гімну, де чотири оклики «О!» проривають тишу. Але і ця емоція — чужа, захищена подвійною дистанцією: мертвою мовою і мертвим автором.

Його «Діаріуш» — єдиний текст у серії, з якого не можна витягти епіграфа. Бо епіграф — це судження, а Маркович не судить. Він рахує. «Купилемъ книгъ 6 полскихъ, за 7 р.» Шість книжок. Сім рублів. Без єдиного слова про те, що в них написано.