Микола Олексійович Лукаш

Микола Лукаш (1919–1988) — український перекладач і мовознавець, поліглот, що знав понад двадцять мов. Переклав «Фауста» Ґете (перше і досі єдине повне видання обох частин у Європі), «Декамерон» Боккаччо, «Мадам Боварі» Флобера, поезію Верлена, Аполлінера, Рільке, Лорки. Народився в Кролевці Сумської області. У 1973 році написав лист до Президії Верховної Ради УРСР із проханням відбути термін ув'язнення замість засудженого Івана Дзюби (Дзюба — літературознавець, засуджений за критику русифікації). Після цього листа Лукаша виключили зі Спілки письменників України і позбавили можливості друкуватися. Наступні п'ятнадцять років жив у бідності. Відновлений у Спілці письменників в серпні 1988 року, за кілька тижнів до смерті. Збірка перекладів «Від Боккаччо до Аполлінера» вийшла посмертно — в 1990 році.

У листах до Кочура Лукаш описує власний перекладацький метод із знущальною точністю: «із властивою мені геніальністю (ускладненою небезпечним нахилом до надмірної архаїзації та українізації)». Дужки тут — не скромність і не кокетування. Це спосіб тримати дистанцію від власної репутації: усвідомлювати масштаб роботи, не плутаючи його з правом на безкарність.

Він не говорив про переклад як про «служіння» чи «місію». Він говорив про конкретні слова: «В нього я узяв "узнеб'я" — тринадцятий синонім до слова "горизонт"». Тринадцятий. Знайти дванадцять — і все одно шукати далі. Ця деталь точніше за будь-яку характеристику описує, як він працював.

Лукаш думає через мову, не про мову. Для нього слово — не засіб передачі думки, а сама думка. Коли він знаходить «узнеб'я» — тринадцятий синонім до «горизонту» — радість не в тому, що задача вирішена. Радість у тому, що слово «органічно вливається в групу: узлісся, узріччя, узгір'я, узмор'я, узвишшя». Мовна система замикається — і це є думка.

Звідси — підхід до джерел. «Дуже допомагає гарячий Панько — ніхто все-таки краще за нього нашої мови не знав!» Панько — це Куліш, якого він читає не для натхнення, а для матеріалу. Класики для Лукаша — це словники, з яких він «обкрадає», причому без жодного сорому: «Ось як обкрадає класик класиків!» Вигук із захватом, а не з вибаченням.

Ця фраза — точна позиція. Він не переносить текст між мовами. Він будує мову. Переклад як будівельний матеріал для того, якою українська може бути, якою вона не стала з історичних причин. «Декамерон» XIV сторіччя — це книга того часу, якою б була наша мова, якби нам дали розвиватися. Архаїзація — не стилістична примха, а відновлення можливого минулого.

У листах до Кочура Лукаш пише «Гриню», не «Григорію». Дрібниця, але показова: він не вживає офіційну форму імені навіть тоді, коли пише про серйозні перекладацькі справи. Інтимність — не відступ від ділового тону, а його частина. Вони говорять як два майстри, яким не потрібно пояснювати базових речей.

Технічна деталь подається через захват: у листі від 4 жовтня 1965 року Лукаш хвалиться Кочурові, як хвацько вдалося перекласти голосіння Санчо Панси по вкраденому ослові, і одразу наводить для порівняння російський переклад Любімова — не щоб принизити, а щоб пояснити, в чому різниця. «Ой, ослику мій ріднесенький, у моїм дворі вроджений і зрощений!» — і далі ритмічно, фольклорно, з народним плачем. У Любімова — літературно і нейтрально. Лукаш знає, що його варіант кращий, але доводить це через контраст, а не через декларацію.

Для критиків і видавців тон змінюється: він відстоює кожне слово з доказами. Коли рецензент Первомайський звинуватив «Фауста» в «козацькому колориті», Лукаш мовчки розгорнув оригінал і показав: «Herr Bruder, komm» — «ходімо, пане-брате». Не полемізував. Показав текст. Відповідь через першоджерело, а не через сварку.

Основна емоційна реакція Лукаша на гарне слово — тілесна. У рукописі «Декамерону» він написав на полях навпроти одного прикладу: «це слово душу вивертає». Не «дуже влучно» і не «прекрасно». Душу вивертає — як фізичний удар. Він відчуває мову через тіло, і саме ця чутливість дозволяла йому знаходити те, чого не помічали інші.

Відчай теж виявлявся через мову: в найважчі роки після виключення зі Спілки письменників він нищив власні рукописи — переклади, яким не бачив майбутнього. Нищив не в гніві, а в зневірі. Але навіть для цього стану знайшов власну назву — «злукашіння»: «метод приборкати вимушеним жебрацтвом, до якого вдається кожен режим». Назвати власне пригнічення своїм словом — значить позбавити його частини влади. Термін «злукашіння» звучить як жарт, але це точна і тверда відповідь системі.

Цей власний вірш, який він використовував як особистий епіграф, передає щось важливе: самоіронія тут не захисна, а відверта. «З делікатності» — не жалість до себе. Це визнання, що є риса характеру, яка коштує реально.

У стосунках Лукаш не будує дистанцію — але й не скасовує її. Листи до Кочура інтимні і водночас рівноправні: два майстри, різні за підходом (Кочур — нормативна мова; Лукаш — архаїка і діалект), але однакові за рівнем поваги один до одного. Жодного підпорядкування. Кочур старший і авторитетніший — але Лукаш полемізує з ним прямо, без звинень і без захисних рухів.

З молодшими перекладачами — інший регістр: підтримка без патронажу. Він читав їхні роботи, виділяв кращих, рекомендував. Не вчив, а показував. Знавець єврейської літератури та мови їдиш, якому показали переклади Лукаша, відразу виділив їх як «такі, що найтонше відтворюють усі нюанси оригіналу». Це і є спосіб Лукаша: рівень доводиться роботою, не словами про неї.

Поведінка в побуті — навмисно проста: лижний костюм цілий рік, парусинові черевики без кашкета в будь-який мороз. Сучасники запам'ятали це не як дивацтво, а як послідовність: «Тремтіти над грошима — теж не в натурі Лукаша, бо вони йому ніби муляли в кишенях». Кошти від гонорарів витрачав на книжки; газову плиту викинув, щоб звільнити місце для них. Аскеза не демонстративна — просто непотрібні речі справді не потрібні.

Центральний мотив Лукаша — не слава і не визнання. «Не треба мені премії. Треба щоб "Декамерон" вийшов. Все решта — це вже як Господь дасть». Тричі номінований на Шевченківську премію — жодного разу не отримав. У його висловлюваннях це не ображає і не фіксується як несправедливість. Важить текст, не нагорода за нього.

Мова — і як предмет, і як інструмент — стоїть вище за все інше. Обіди в ресторані «Інтурист» у роки бідності — не заради їжі, а щоб говорити з іноземцями. Двадцять мов — не колекція, а спосіб бачити різні погляди на один і той самий предмет. «Кожна мова — це окремий погляд на світ. Хто знає двадцять мов — той бачить двадцять світів. Але жити треба тільки в одному. Я живу в українській».

Ця фраза — не поза і не провокація. Це описання реального місця: він не вписується в жодну просту схему. Поліглот, який принципово обрав одну мову. Людина без інстинкту самозбереження, яка при цьому дуже добре розуміла, що робить. «Я вже це зробив» — відповідь, яку він дав Кочурові, коли той застеріг: після такого листа виключать зі Спілки.

Стійкість Лукаша не пружинна і не броньована. Вона мовна. Поки він знаходить потрібне слово — він тримається. Коли зневіра бере гору — він нищить рукописи. Але навіть відчай він описує через точний термін: «злукашіння». Назвати — значить не злитися з цим повністю.

П'ятнадцять років після виключення зі Спілки письменників він продовжував перекладати, навіть не знаючи, чи вийде це друком. «Дон Кіхот» — роман, який він почав і не встиг закінчити. Закінчував інший перекладач, Анатоль Перепадя. Лукаш знав, що хворий, і знав, що може не встигнути. Але продовжував. «Не сходячи з перекладацького Росинанта» — формулювання дослідника, але воно точне.

Показова деталь: він не просив поновлення в Спілці. Коли перебудова дозволила це зробити, від нього попросили написати заяву «що він усвідомив свої помилки». Григорій Кочур згадував: Лукаш відмовився. Поновлений без такої заяви. Через кілька тижнів помер.

Найбільша вразливість Лукаша — відсутність захисного інстинкту там, де він практично необхідний. Максим Стріха формулює точно: «у Лукаша поріг самозбереження був дуже низький, і він дозволяв собі казати те, чого інші не могли». Це не хоробрість у романтичному сенсі. Це просто відсутність механізму, який у більшості людей спрацьовує автоматично. Він не зважував наслідки листа 1973 року — він просто так діяв.

Звідси — вразливість до системи, яка карає саме через відсутність матеріального буфера. «Злукашіння» — влучна назва цього методу: позбавити заробітку людину, для якої гонорари є єдиним доходом. Лукаш носив книжки на барахолку, ходив голодним. У роки відчаю нищив власні переклади. Це не міф — це задокументований факт.

Він сам назвав це «делікатністю». Але це слово охоплює ширше: небажання або нездатність захищати власні інтереси, коли вони конфліктують з тим, що здається правильним. Це коштувало йому реально — роки продуктивної праці, здоров'я, можливість закінчити «Дон Кіхота».

Лукаш не лідер в організаційному сенсі. Він не очолював рухів, не закликав до дій, не будував коаліцій. Але він задав стандарт — і цей стандарт витримав. Три з половиною тисячі перекладів майже двохсот авторів сімнадцятьма мовами, зроблені переважно з оригіналів, а не через посередницький російський переклад. Коли всі інші перекладачі перекладали Лорку з іспанської, Лукаш переклав його галісійський діалект гуцульським — бо це єдине точне рішення.

Вплив через приклад, не через слово. «Такими, як Лукаш, народжуються, напевно, раз на декілька століть», — написав Кочур. Але сам Лукаш не позиціонував себе через рідкість. Він позиціонував себе через конкретне рішення: «Глянь, пане-брате! Ось воно і є. Herr Bruder, komm.»

Після 1989 року журнал «Всесвіт» заснував премію імені Лукаша (Ars Translationis) — для перекладачів. Це, мабуть, найточніша посмертна характеристика: не пам'ятник, а інструмент, яким можна продовжувати роботу.

Лукаш бачить мову як живий організм, а не як систему правил. Архаїзм — «живе слово, яке відійшло в тінь. Я його повертаю на світло». Словник — «не гербарій. Це ліс». Переклад — «альтернативна історія» мови, реалізація того, чим вона могла б бути, якби нація розвивалася нормально.

Цей погляд дає дуже конкретну картину культурної ситуації: нас позбавили минулого, яке ми мали мати — Лукаш його реконструює через переклад. «Коли Лукаш перекладав "Декамерона", у якому йшлося про початок XIV сторіччя, то його завданням було показати те, якою могла б бути українська мова в той час, якби склалися щасливіші обставини» (Максим Стріха). Це не реставрація — це будівництво можливого.

Заборон у мові для нього не існує. У «Фаусті» він переклав слова Валентина до Маргарити так само, як Ґете написав — включно з лайкою. Бо саме так написано. Цензура мови — це цензура реальності.

Лукаш — людина з дуже вузькою щілиною між тим, що він думає, і тим, що він робить. Там, де більшість людей має буфер — зважити наслідки, скорегувати, промовчати — у нього буфера майже немає. Лист до влади написаний і відправлений до того, як він сказав комусь про нього. Тринадцятий синонім знайдений, бо дванадцяти просто недостатньо. «Цісар» відстояний, бо саме так казали галичани, і точка.

Ця вузькість — і джерело, і ціна. Джерело: переклади, де немає жодного компромісного рішення, де кожне слово вибране з максимально можливою точністю. Ціна: п'ятнадцять років за межею видавничого процесу, здоров'я, незакінчений «Дон Кіхот».

Кочур написав: «Такі, як Лукаш, народжуються, напевно, раз на декілька століть». Але сам Лукаш пояснював свій метод інакше — через конкретику: «Перекладаю не з української, а на українську». Різниця між цими двома формулюваннями — вся різниця між тим, як людину бачать збоку, і тим, як вона бачить себе зсередини. Він не думав про масштаб. Він думав про наступне слово.