Пантелеймон Олександрович Куліш

Пантелеймон Куліш (1819–1897) — український письменник, етнограф, перекладач і громадський діяч. Написав перший український історичний роман «Чорна рада», запровадив окремий український правопис («кулішівку»), був першим перекладачем Біблії українською. Був другом і суперником Шевченка, мав бурхливе особисте життя з щонайменше п'ятьма любовними історіями, що збереглися в записах. Один із найбільш суперечливих діячів українського відродження.

Куліш — це вибух. Не стриманий, як у Франка (спрямований на роботу), не закритий усередині, як у Грушевського (захований у щоденнику), не пом'якшений красою слова, як у Лесі Українки (поданий через іронію) — а саме вибух: у всі боки одночасно, з осколками, що ранять і оточення, і його самого.

Розробив окремий український правопис, переклав Біблію, написав перший роман — і водночас написав прихильну до Росії «Историю воссоединения Руси», яка обурила багатьох в українському середовищі. Кохав дружину пів століття — і водночас мав щонайменше п'ять любовних історій, що збереглися в записах. Був другом Шевченка — і суперничав із ним аж до зіпсованих стосунків.

Ключова формула Куліша: я — геній, і тому мені можна все. Це не цинізм і не лицемірство — це щира віра. Куліш переконаний у своїй місії настільки глибоко, що будь-який його вчинок автоматично набуває виправдання.

Думання Куліша невпинно творить нове, розгортається в усі боки й не йде рівно крок за кроком. Він не розбирає все на деталі (як Грушевський), не впорядковує (як Франко), не зводить у ціле (як Сковорода) — він народжує нове. Ідеї, задуми, тексти, переклади, правописи, романи, журнали — потік, який не зупиняється ніколи.

Куліш може одночасно працювати над романом, перекладом Біблії, журналом, великою працею з історії й любовним листом — і в кожному з цих текстів бути однаково пристрасним. Це не розпорошення — це рідкісна здатність захоплюватися багатьма справами водночас і триматися за всі одразу.

Але є ціна: жодна справа не доводиться до повної завершеності. «Чорну раду» він переписував чотирнадцять років — не тому, що прагнув ідеалу, а тому, що постійно відволікався. Переклад Біблії завершували вже інші — Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький.

Різкі зміни поглядів у нього — не наслідок довгих роздумів над собою, а наслідок сплеску почуттів. Куліш думає не готовими ідеями, а емоціями, які лише потім складаються в струнку думку.

Відверте саморозкриття в листах. Куліш — рідкісний приклад людини, яка докладно описує свої сторонні захоплення в листах до власної дружини. Це не жорстокість і не виклик — це потреба в комусь, хто все побачить і підтвердить. Самозакохана натура потребує дзеркала: якщо ніхто не бачить мого кохання, мого страждання, моєї величі — чи існую я?

Стиль листів: пристрасний, показний, з нагнітанням емоцій. «Нагадував юного закоханого героя, начебто готового піти на смерть заради коханої» — це не з роману, а з реального листа. Куліш у листах — наче актор на сцені, навіть коли пише начебто лише «для себе».

Постійне перебільшення. Кожне нове кохання — «єдине справжнє». Кожна нова ідея — «переворот у мисленні». Кожне розчарування — «кінець світу». Щоденник і листи рясніють найвищими оцінками, які вже за тиждень спростовуються такими ж гучними, але протилежними.

Слово як спосіб зваблення. Куліш чудово відчуває силу слова — і користується нею. Він змінює мови, стилі й манеру мовлення залежно від того, кому пише.

Почуття Куліша — дуже широкі, але неглибокі. Він відчуває все — але швидко. Закохується миттєво, розчаровується миттєво, впадає у відчай миттєво, виходить з нього теж миттєво.

Кохання: одне за одним, дуже сильне, за однаковим сценарієм — спершу обожнювання, потім різке охолодження. Маню де Бальмен він підносив мало не до божества. Марко Вовчок обожнював до одержимості, а потім зненавидів, коли вона обрала Тургенєва. «Його поведінка нагадувала поведінку дитини, якій не придбали вподобану іграшку» — влучний опис: сліпий гнів самолюбної людини, коли зачеплено її гордість.

Ревнощі і суперництво: пронизують усе. З Шевченком — хто більший поет. З Тургенєвим — хто здобуде Марко Вовчок. Куліш не просто хоче жінку — він хоче перемогти суперника.

Єдиний стабільний зв'язок — дружина Олександра. «Дума-казка про Діда й Бабу» (1890) — поема про двох старих, які пливуть Дніпром у смерть — це покаяння, але й визнання: справжнє кохання було завжди тут, поруч.

Куліш збирає людей навколо себе, а не будує рівні зв'язки. На відміну від Франка (який сплітає коло однодумців), Куліш створює навколо себе почет: учні, шанувальники, надихачки, вороги. Він — головний, усі інші — залежні від нього або суперники.

Звична схема стосунків із жінками: спершу наставник, потім опікун, потім коханець, а наприкінці скривджений. Куліш шукає в жінці не рівню, а дзеркало: вона має відбивати його велич. Коли дзеркало перестає відбивати — воно стає ворогом.

Звична схема стосунків із чоловіками: або суперництво, або зверхня опіка. З Шевченком — змагання. З учнями (Пулюй) — роль старшого, наче батька. Рівні, дружні стосунки — рідкість.

Знищення портрета біля воріт — показовий випадок. Молодий чоловік, відкинутий зовсім юною дівчиною, розриває свій портрет і кидає в канаву. Це не біль — це гнів зачепленого самолюбства: «якщо ти не хочеш мого образу — він нікому не дістанеться». І водночас — показовий жест на публіку.

Головне бажання — велич. Не слава (якої уникав Грушевський), не служіння справі (як у Франка), не свобода (як у Сковороди) — а саме велич: бути найбільшим, найважливішим, незамінним. Куліш хоче бути не просто письменником — а «першопрохідцем із сокирою», тим, хто йде попереду всіх.

Жага нового: нестримна. Кожне нове кохання, кожна нова життєва позиція, кожна нова справа — це порція новизни, яка підтримує відчуття, що він живий. Коли новизна вичерпується — настає нудьга, а нудьга для Куліша нестерпна.

Прагнення бути головним: сам він його до кінця не усвідомлює, але воно є всюди. У стосунках із жінками — «наставник». Серед письменників — «перший». У ставленні до України — «батько нації».

Чого він найбільше уникає — залежності. Куліш панічно боїться залежати від когось. Але при цьому сам глибоко залежний від визнання, від захоплення, від дзеркала. Звична суперечність самозакоханої людини: «мені ніхто не потрібен» і водночас «мені потрібні всі».

Стійкість Куліша — неглибока, зате швидко повертається до норми. Він легко падає — і легко встає. Арешт, заслання — і повернення без помітних слідів пережитого. Втрата Марко Вовчок — глибокий смуток — новий роман — і він знову на ногах. Це легкість метелика: якщо одна квітка зів'яла, є інша.

Це не глибока стійкість Франка і не та зібраність, якою Грушевський прикривав свою внутрішню тривогу.

Але є слабке місце: старість. Коли тіло вже не дозволяє нових романів, коли ідеї вичерпуються, коли коло слухачів меншає — Куліш залишається з порожнечею, яку все життя заповнював новизною. «Дума-казка про Діда й Бабу» — свідчення цієї порожнечі.

Використання чужих почуттів. Куліш живиться людьми, мов паливом — сам того не помічаючи, але постійно. Дружина, надихачки, учні — усі задовольняють його потребу бачити себе у відображенні. Коли джерело вичерпується — він переходить до наступного.

Уміє розуміти людей, але не вміє співчувати. Куліш чудово відчуває, що в людини на душі — але користується цим, щоб впливати на неї у власних інтересах, а не щоб підтримати. Він знає, що Олександра страждає — і все одно пише їй про нові романи.

Легковажність у власних переконаннях. «Історія воссоєдинення Руси» — не просто помилка, а зрада власної справи. Самозакоханість дозволяє йому переписати власну версію подій: «я побачив глибше, ніж інші». Коли життя його спростовує — він так само легко змінює погляди, без жодного каяття.

Велика різниця у віці. Зрілий чоловік — і зовсім юні дівчата, як-от Маня де Бальмен чи Леся Милорадович. Раз за разом повторюється те саме: Куліш шукає не рівню, а того, кого можна переробити під себе — юну дівчину, яку можна «ліпити» за власним образом.

Куліш — провидець-одинак. Він бачить далі за інших (правопис, Біблія, перший роман) — але не вміє зібрати команду, щоб втілити задумане. Його справи або доводять до кінця інші, або вони так і залишаються незавершеними.

Куліш — запальний засновник, який так і не став умілим керівником. Він придумує, започатковує, надихає — але не вміє вивести справу на новий рівень, передати частину роботи іншим чи навести в ній лад. Кожна його справа — це він сам, збільшений до її розміру. Коли він відходить — справа гине.

Його сила — у створенні нового й у вмінні починати справу; чого бракує — то це організаторської роботи. Він чудовий творець і починач, але не вмів налагодити сталий порядок: жодна з його справ не пережила свого засновника.

Світ Куліша — сцена, де він грає головну роль. Не поле боротьби (як у Франка), не випробування (як у Грушевського), не пастка (як у Сковороди) — а саме сцена, із тлом, яке можна міняти, і глядачами, які мають аплодувати.

«Я атеїст, що знає тілько бога» — ця фраза розкриває всю його суть. Куліш відкидає звичну, церковну релігію — але все одно потребує найвищої сили над собою. Він вибудовує власний погляд на світ, де він сам — ланка між Богом і народом.

Україна: не обов'язок (як у Грушевського), не біль (як у Франка), не покликання (як у Лесі) — а задум, який він втілює. Куліш бачить Україну як матеріал, з якого ліпить майбутню націю. Він не служить Україні — він її творить.

Інші люди: поділяються на тих, хто його розуміє, і тих, хто не доріс.

Пантелеймон Куліш — це самозакохана, схильна до показовості людина з невпинно творчим розумом, яка змінює одне захоплення за іншим, відчуває себе посланцем із великою метою і заповнює внутрішню порожнечу безперервним творенням нового — текстів, ідей, кохань, конфліктів.

Серед розглянутих постатей Куліш — повна протилежність Грушевського. Де Грушевський тривожиться — Куліш діє. Де Грушевський сумнівається — Куліш упевнений. Де Грушевський ховає честолюбство під покорою — Куліш виставляє його напоказ. Де Грушевський молиться — Куліш спокушає.

Мінливість Куліша — запального, вкрай емоційного складу. Він грає ролі: «хуторянин-філософ», «пророк нації», «учитель молоді», «нещасний коханець» — і кожну з них виконує з повним переконанням. Це не свідома гра (як у Сковороди) — це спонтанне перевтілення. Він не вдає — він щоразу вірить у нову роль. І саме тому його мінливість настільки переконлива: це не маска поверх обличчя, а обличчя, яке щоразу стає маскою.