Леонід Данилович Кучма

Леонід Кучма (народився 1938 року) — другий президент України, керував країною десять років, від 1994 до 2005. За нього ухвалили Конституцію і запровадили гривню. До політики він двадцять років пропрацював інженером-ракетником на дніпровському «Південмаші», одному з найбільших ракетних заводів Радянського Союзу, а з 1986 до 1992 року очолював його.

У живій розмові Кучма — тверезий, самостійний діловий прагматик: інженер, який і країною керує, як заводом. Рішення він бере на себе, державу міряє передусім працюючою економікою, почуттів майже не показує й говорить просто, народною мовою. Рідна мова цього інженера — російська; українською він говорить вільно, але весь час підпирає її російським слівцем.

Мислить Кучма як інженер: числами, фактами й механізмами. Абстрактну розмову він раз по раз опускає на землю до вимірної величини — скільки коштує тонна вугілля, з двадцяти трьох відсотків інфляції до двох, який рік, який завод.

Держава для нього — це працююче господарство, і весь його погляд на владу вкладається в одну фразу:

«Економіка це повинна бути первинна, а не політика.»

Країну він бачить як завдання, що його треба розв'язати. У живій розмові він тридцять п'ять разів повторює «треба» й «повинні», тримаючи в голові перелік того, що ще не зроблено. Президентство своє він описує як запуск зупиненого механізму: спершу дати країні владу, потім змусити цю владу зайнятися економікою.

Говорить Кучма просто, як людина від землі, без книжних зворотів і врочистості. Складне він передає образами з побуту, зрозумілими кожному:

«Щойно дорвалися до корита — одразу показують, за який народ вони виступають.»

Мову він добирає під співрозмовника: телеканалу відповідає українською, старому приятелеві — російською. Але українська дається йому важче, і це видно з того самого «так сказать», яке вихоплюється в нього щохвилини:

«…той продукції, який, так сказать, ми хочемо, так сказать, виробляти. І от це завдання перед усім, так сказать, уряду…»

Українського відповідника, «так би мовити», він не вимовляє жодного разу. Коли українська провисає і треба виграти секунду, він тягнеться по підпірку, і підпірка в нього російська.

Почуття Кучма ховає за розрахунком і назовні майже не пускає. Та коли емоція сильна, вона проривається сама, і проривається російською. Згадуючи, як уперше сів у президентське крісло над зруйнованою країною, він веде розповідь українською й раптом переходить на чисто російське:

«…взявся за голову і кажу: «Господи мой, куди я попав? Що ж мені робити?»»

Не «Господи мій». «Господи мой». У найгострішу мить спогаду виходить назовні мова, якою він насправді відчуває. І хоч почуттів він майже не показує, мова його густо всіяна словами про провину, відповідальність, сором і гідність: події він постійно міряє моральною міркою.

У стосунках Кучма самостійний до впертості й покладається тільки на власне судження. Він прямо це визнає:

«У таких питаннях я ніколи ні з ким не раджуся. Я сам приймаю рішення й вважаю, що загалом приймав їх правильно.»

Але самотнім він себе не подає. Розповідаючи про зроблене, він каже «ми» — уряд, влада, країна; у розмові про державу на кожне «я» в нього припадає майже два «ми». А доходячи до рішення й підпису, переходить на «я». Заслугу він ділить на всіх, відповідальність лишає собі.

Рухає Кучмою результат — видима зміна, яку люди відчують власною шкірою. Поки вони не побачать зрушень власними очима, решта для нього не має ваги.

Понад усе він ставить обов'язок зробити те, що треба, навіть коли це незручно й непопулярно. Мотив відповідальності повертається в його мові знову і знову:

«Хтось в той час повинен на себе взяти відповідальність, на себе.»

У його мові переважає будування: запустити, зробити, дати лад. Це тон людини, яку більше вабить те, що можна створити, ніж те, що можна втратити.

Під тиском Кучма не панікує і не ухиляється: він бере важке рішення на себе, навіть коли закон проти нього. Своїм секвестром бюджету він явно пишається саме тому, що підписав його одноосібно й усупереч букві:

«Секвестр бюджету підписував особисто, хоча це не зовсім співпадає з конституцією, але це треба було робити.»

Логіка в нього тверда: якщо чекати згоди всіх, не зробиш нічого, тому підпис ставить один, і цей один — він. Та сама витримка чути й тоді, коли він говорить про загрозу з боку Росії: спокійно, як про величину, яку треба виміряти й урахувати.

Зворотний бік цієї самостійності — схильність вважати власне судження єдиною мірою правильного. Людина, яка «ні з ким не радиться» і підписує проти конституції, бо «так треба», у мирний час будує систему під себе. У його мові немає ані сумніву в собі, ані потреби переконувати: рішення для нього — заповідна зона, куди він нікого не пускає, і концентрація влади в одних руках випливає з цього сама.

Друга тінь — його тверезість, доведена до холодного цинізму. Про людей він говорить як про несправний механізм:

«Людина — настільки слабке створіння, що декому завжди мало. Лише на цьому й будується вся система корупції.»

У такому погляді на людину стирається межа між поясненням і виправданням: якщо слабкість неминуча, то й вимагати від людей високого ніби ні до чого. А третя тінь лежить у самій мові — керівник української держави, чия українська весь час спирається на російський милиць.

Як керівник Кучма — головний конструктор. Він бере на себе цілу машину: сам вирішує, сам відповідає, сам ставить підпис під найважчим. Радитися для нього майже слабкість, а нести наслідки одноосібно — норма.

Владу він розуміє прагматично: спершу нагодувати й запустити господарство, гасла потім. І відходить від влади він у тому ж дусі, без образи, з холодним розрахунком:

«Я не хотів муляти їм очі. Хотів дати їм можливість показати, на що вони здатні.»

Це керівник ділового складу, який веде країну як велике підприємство, де головне — щоб механізм працював.

Світ у голові Кучми влаштований як механізм із відомими законами. Люди в ньому слабкі й передбачувані, влада — система зі спокусами й поломками, а політика підпорядкована економіці.

Ілюзій у цій картині немає. Він тверезо оцінював загрозу з боку Росії задовго до того, як вона стала очевидною для всіх:

«Ота війна, яка гібридна, вона вже давно була, ми просто її не помічали.»

У цьому світі важать розрахунок, робота й тверезий погляд на те, який матеріал маєш під рукою, а гаслам місця лишається мало.

З того, як Кучма говорить, випливають три припущення про те, як він поводитиметься в ділі.

Кучма — інженер на чолі держави, і мова видає конструктора скрізь. Він дивиться на країну як на господарство: спершу економіка, гасла потім. Мислить числами й конкретним ділом. Рішення ухвалює сам, ні з ким не радиться, і підпис під важким наказом ставить власною рукою, навіть проти букви закону. Заслугу ділить на всіх, відповідальність бере на себе.

Він тверезий до холоду: без ілюзій щодо людської слабкості й без ілюзій щодо Росії, яку розгадав раніше за багатьох. Говорить просто, народними образами, як людина, що виросла в цеху й на городі.

А насподі всього — двомовність, у якій російська лежить у ґрунті, а українська виросла зверху й тримається на російському каркасі: свою українську він щохвилини підпирає російським «так сказать», а на піку почуття вимовляє «Господи мой». Українською він керує, російською відчуває, і обидві мови належать одній людині: стриманому, самостійному прагматику, який усе життя дивиться на світ як на завдання, що його треба розв'язати.