Леонід Макарович Кравчук

Леонід Кравчук (1934–2022) — перший президент незалежної України. До того двадцять років працював у партійному апараті, від завідувача відділу пропаганди до секретаря ЦК Компартії. У 1990-му очолив Верховну Раду, у грудні 1991-го підписав Біловезьку угоду й того ж місяця став президентом. Пробув на посаді до липня 1994-го, програвши вибори Кучмі. Помер у Мюнхені в травні 2022 року.

Це перший профіль у нашій серії, побудований на живому мовленні. Ми взяли три його інтерв'ю, прибрали питання журналістів і лишили самі відповіді: сім із половиною тисяч слів того, як він говорить, коли говорить без підготовки.

І перше, що ці слова показують, відрізняє його від усіх, кого ми міряли. Кравчук каже «я» двісті тридцять чотири рази, а «ми» — сто двадцять п'ять. Шухевич і Петлюра своє «я» стирали; гетьманська канцелярія не мала його зовсім. Перший президент говорить про себе.

А друге число ще цікавіше. За три інтерв'ю йому поставили сімдесят вісім питань. Він відповів на чотири з п'яти, а від питання ухилився рівно один раз. Тобто він відповідає майже завжди. Але з його відповідей сорок шість прилад називає обережними, і лише двадцять сім — прямими.

Світ у його голові — це дорога. Прилад знаходить у мовленні сімдесят дев'ять розгорнутих образів, і провідний серед них рух уперед: шлях, крок, іти, дійти. У Шухевича, Коновальця й Петлюри провідним образом була війна. У Кравчука, як і в Грушевського, — дорога.

Мислить він практично й від задачі:

«Якщо ти поставив таке головне завдання, відразу стає легше до нього йти.»

Прилад відзначає в нього логічну аргументацію й налаштованість на здобуток: він більше говорить про те, що можна збудувати, ніж про те, що треба вберегти. А ознак самоперевірки в мовленні мало: він пояснює й доводить, але рідко ставить під сумнів себе.

Говорить він коротко й просто. Середнє речення — дев'ять слів, мова неофіційна, у ній шість десятків заповнювачів на кшталт «ну», «от», «значить». Це нормальна жива розмова, і саме тому вона така цінна.

А тепер головне. У сімох із половиною тисяч слів прилад рахує сто двадцять вісім модальних дієслів («можна», «треба», «може бути») і двадцять дев'ять прямих пом'якшень. Він майже ніколи не ставить крапку: він називає позицію й одразу лишає собі другий вихід.

«Я сказав: «Швеція», але може бути й Фінляндія.»

Або так:

«І я думаю, усім зрозуміло, що ми можемо і на тій мові, і на тій.»

Ось у цих двох рядках уся механіка. Він відповідає, і в тій самій фразі відповідь перестає бути зобов'язанням. Прилад називає його рівень зобов'язання помірним, а тон — урівноваженим: він не рубає й не вагається. Він тримає двері прочиненими.

Почуття в живій мові з'являються: десять слів гніву, вісім тривоги, три суму. Гніву в нього більше, ніж у будь-якому письмовому тексті нашої серії. Небагато, але вони є, і вони справжні, бо ніхто їх не редагував.

Найособистіше, що він каже, стосується часу, який лишився:

«Тому що я в такому віці, що все може статись дуже швидко.»

Тон при цьому спокійний. Він говорить про свою смерть як про обставину, яку треба врахувати в розкладі.

Він у центрі власної розповіді. Прилад міряє його зосередженість на собі як переважну: дві третини уваги на «я», третина на інших. Це прямо протилежне до всіх, кого ми міряли раніше.

Але самотнім він себе не подає. «Вони» звучить майже дві сотні разів: колеги, суперники, іноземні лідери, з якими він домовлявся. Прилад відзначає в нього високу схильність до співпраці.

Це мова людини, яка все життя вела переговори і в кожній історії пам'ятає, де сиділа сама.

Моральний словник у нього ширший, ніж у військових. На першому місці авторитет — влада, порядок, посада; далі вірність. Але помітно звучить і справедливість, якої в Шухевича майже не було.

Рухає ним здобуток. Прилад визначає налаштованість на зростання: він думає про те, що можна набути й побудувати; оборона від утрати його займає мало. Для людини, яка все життя провела в апараті, це несподівано.

Прилад зараховує йому в сильні сторони й логічну аргументацію, і схильність до спільної роботи.

Тон його рівний. Він не підвищує голосу й не втрачає нитки, говорить упевнено рівно настільки, щоб не зв'язати себе словом.

Проте прилад позначає в довгій розмові внутрішні суперечності: місця, де сказане раніше не зовсім узгоджується зі сказаним пізніше. У живій мові на сім тисяч слів це буває в багатьох людей. Але разом із його обережністю це складається в один малюнок.

Стійкість у нього гнучка. Він тримається за одне: за можливість переформулювати.

Тут треба говорити акуратно, і ми скажемо рівно те, що виміряли.

Прилад знаходить у його мовленні дев'яносто шість випадків перекладання причини назовні та п'ятдесят дев'ять пояснень-виправдань. Ознак самоаналізу мало. Це мова людини, яка радше пояснює свої рішення, ніж переглядає їх.

Крім того, прилад міряє щільність мовних рис, які статистично супроводжують обережну, побудовану під слухача розповідь. У нього вона висока: 0,77. Наголошуємо: це показник стилю, і він нічого не доводить про правдивість. Він означає лише, що людина говорить із оглядкою.

Ось як така обережність виглядає в дії. Кравчука питають про ядерне роззброєння, і він відповідає:

«До Будапештського меморандуму я не маю ніякого відношення.»

Це щира правда. Будапештський меморандум підписали 5 грудня 1994 року, коли він уже чотири з половиною місяці не був президентом. Але Тристоронню заяву про вивезення ядерних боєголовок до Росії він підписав сам, 14 січня 1994-го, ще на посаді, а Лісабонський протокол його уряд підписав 1992-го.

Тобто відповідь істинна, і вона звужує рамку питання з десятиліття до одного дня. Оце і є вся його мова в одному реченні.

У поведінці він рішучий. Майже кожне його речення побудоване навколо дії, і прилад відносить його до владного, орієнтованого на результат типу.

Але мова його майже нічого не обіцяє. Виходить рідкісне поєднання: людина, яка діє твердо і говорить м'яко. Такого керівника важко впіймати на слові.

Це лідерство переговорника. Його сила в тому, що він завжди лишає собі наступний хід.

У його світі немає остаточних перемог і остаточних поразок. Є дорога, і на ній наступний крок.

Провідний образ у мовленні — рух: шлях, крок за кроком, дійти. Прилад бачить у нього налаштованість на здобуток і майже не бачить оборонної логіки, якою жив, наприклад, Шухевич.

Порядок і влада в цьому світі стоять на першому місці, вірність на другому. Це картина світу апаратника, який навчився ходити державою, як стежкою: обережно, не поспішаючи, обома ногами по черзі.

Складається портрет переговорника при владі. Він говорить коротко, просто й весь час про себе. Він відповідає майже на кожне питання і майже ніколи не бере на себе зобов'язання. Він бачить дорогу там, де інші бачили війну, і здобуток там, де інші боялися втрати; і в кожній розмові лишає собі наступний крок.

Профіль не робить його ні героєм, ні винним. Він фіксує мову людини, яка тридцять років жила між питаннями, і показує її межу: така мова добре зберігає того, хто говорить, і погано зберігає його зобов'язання.

Останнє. Прилад назвав його мовлення обережним і побудованим. Це не звинувачення в неправді, і ми його не висуваємо. Це опис ремесла, яким Леонід Кравчук володів краще за всіх у своєму поколінні.