Богдан Михайлович Хмельницький

Богдан Хмельницький (близько 1595–1657) — гетьман Війська Запорозького. У 1648 році він підняв козацьке повстання проти Речі Посполитої, десять років правив козацькою державою і помер у Чигирині, не доживши до розв'язки початої ним війни.

Універсали й листи, які ми тут читаємо, писала не його рука. Їх складала гетьманська канцелярія на чолі з генеральним писарем — приблизно так, як промови сучасного президента пише його команда. Але виходили вони за підписом гетьмана, його волею і з його карою в кінці. Тому перед нами профіль того, як Хмельницький говорив із Військом і з людьми: його публічний голос.

Перше, що в цьому голосі чути: він майже ніколи не каже «я». На сімнадцять тисяч слів «я» та його форми звучать 23 рази. «Ми», «нам», «наш» — 446 разів. Одне до дев'ятнадцяти. Гетьман говорить як держава.

І одразу застереження. Прилад, яким ми міряємо живих, мову XVII століття бачить лише наполовину: давніх слів немає в сучасних словниках. Тому всі числа тут пораховані вручну — тільки те, що можна перелічити без словника.

Мислить він юридичною формулою. Середнє речення в його паперах — тридцять чотири слова, а найдовше, яке ми знайшли, розтяглося на чотириста шістдесят вісім. Фразу не можна урвати, поки не перелічено всіх, кого вона стосується, і всього, чого вона торкається.

Для порівняння: у наказах Шухевича сім слів у реченні, у Грушевського шістнадцять. Гетьманська фраза вчетверо довша за професорську.

І мислить він у вічності. Те, що надає, надає «на вѣчные часы», тобто назавжди. Дев'ять разів у корпусі згадано вічність, шість разів — тих гетьманів, які прийдуть після нього. Він видає папери, розраховані пережити його самого.

Кожен універсал збудований однаково, у чотири удари: оголошуємо — бо сталося ось що — тому наказуємо — інакше не чиніть.

Починається завжди з переліку тих, кого папір стосується:

«Ознаймуем тым писанемъ нашим кождому, кому о том вѣдати належит, меновите паном полковником, осавулом, сотником, атаманом и всему товариству нашему Войска Запорозкого…»

Простою мовою: «оголошуємо цим нашим писанням кожному, кому про те відати належить, а саме панам полковникам, осавулам, сотникам, отаманам і всьому товариству нашому Війська Запорозького».

А закінчується папір завжди однаково: «иначей не чинячи» — «інакше не чиніть». Ці три слова стоять у кінці майже кожного універсалу. Це підпис влади.

Почуттів у цьому голосі майже немає. На сімнадцять тисяч слів ми нарахували дванадцять емоційних: гнів — одне слово, жаль — одне, страх — чотири, приязнь — чотири, радість — два.

Єдине тепле слово, яке звучить часто, — «ласка нашая», тобто «наша милість». Двадцять шість разів. Це радше валюта, ніж почуття: милість гетьмана дають, і милість гетьмана забирають.

Голос влади не гнівається й не радіє. Він розпоряджається.

До окремої людини він не звертається майже ніколи. Він звертається до чинів і щоразу перелічує всю драбину: полковник — 66 згадок, сотник — 45, отаман — 37, чернь і товариство — по 22, війт і міщани — 20, посполство — 12.

Влада щоразу вголос проговорює, хто кому підлеглий. Це і є її спосіб триматися: замість наказу окремій людині — нагадування всім, де хто стоїть.

Людина в цих паперах з'являється лише як скаржник або як винний.

Що ця влада робить щодня, видно з того, про що її папери.

Монастирі й церкви згадано 115 разів. Млини — 57. Права й давні звичаї — 22. Тобто щоденна робота гетьмана — потверджувати чужі володіння: сімнадцять разів він щось надає, двадцять три рази когось боронить.

А запускає його дію скарга. Слова «скарга» й «кривда» звучать 62 рази, «своєволя» й «непослух» — 32. Гетьман береться за перо, коли до нього поскаржилися.

Застереження: наш зріз відібрано за густотою давніх форм і міг зачепити більше монастирських грамот, ніж їх у томі насправді. Точної пропорції ми не стверджуємо; ми стверджуємо, що ця тема присутня масово.

Стійкість цього голосу — в його незмінності. Формула повторюється з документа в документ: той самий зачин, та сама драбина, та сама кара наприкінці. У корпусі, що охоплює десять років війни, вона впізнавана скрізь.

Він не підвищує тону, коли програє, і не міняє слів, коли перемагає. Мова влади звучить однаково завжди.

Це стійкість форми. Про стійкість самої людини ці папери не кажуть нічого.

Тінь цього голосу проста й важка. Він зобов'язує 189 разів, погрожує карою 121 раз, наказує 71. А просить — тричі.

Пояснює він рідко: просто оголошує щось лише 36 разів на понад триста випадків примусу. Ця мова не переконує. Вона зв'язує і застерігає.

Ось як звучить погроза:

«…сурово карайте, абысмо болшей скарги от чернцов не мѣли, иначей не чинячи»

Простою мовою: «суворо карайте, щоб ми більше скарг від ченців не мали; інакше не чиніть». Зверніть увагу: «суворо карайте» звернене до своїх людей, щоб не було скарг. Влада карає задля тиші.

Керує він через чини. Сам майже ніколи не виконує: він наказує тому, хто виконає. Кару теж передоручає: «суворо карайте» адресовано полковникам, і сам гетьман руки не докладає.

Він не обґрунтовує своїх рішень. Підстава завжди коротка: так було, ми надали, отже так і буде. Переконувати він потреби не бачить.

Це лідерство паперу й печатки. Воно тримається на тому, що кожен знає своє місце в переліку.

Головна опора його правоти — Бог. Слова «Бог», «Божий», «святий» звучать 121 раз. Для порівняння: право, звичай і привілей разом — 22 рази, власна гетьманська милість — 26.

Тобто над законом і над самим собою він ставить небо. Його папери легітимує Бог, а вже потім давній звичай.

Час у цій картині світу довгий. Він надає «на вѣчные часы» і згадує тих, хто прийде після нього. Світ у нього — драбина чинів, освячена згори й розрахована назавжди.

Складається портрет володаря, який говорить голосом держави. Він майже не каже «я», не пояснює, не просить, не радіє і не гнівається. Він оголошує, зобов'язує, погрожує карою, кличе Бога за свідка, перелічує всіх по чинах і роздає володіння на вічні часи.

І в цих сімнадцяти тисячах слів є одне-єдине місце, де казенне «ми» зривається. В одному універсалі, після звичного «за чим приказуємо», на правому полі аркуша дописано інше:

«Варую и прошу и приказую, што ми з волѣ нашей надаломъ и по мнѣ наступаючим паномъ гетманом Войска Запорозкого того не отнѣмат, і месце потвержат, иначей не чинячи»

Простою мовою: «застерігаю, і прошу, і наказую: що я з нашої волі надав, того й гетьманам, які прийдуть після мене, не відбирати, а місце потверджувати; інакше не чиніть».

Три дієслова поспіль, і всі в першій особі однини: застерігаю, прошу, наказую. І думка про тих, хто буде «по мнѣ», тобто після мене.

Чия це рука — гетьмана чи писаря — з тексту невідомо. Але саме тут, на полях, крізь установу на мить проступає людина, яка боїться, що по її смерті надане відберуть.

Яким Богдан Хмельницький був наодинці, ці папери не кажуть і сказати не можуть. Вони показують інше: як він говорив, коли говорив як влада.