Докія Гуменна

Гуменна мислить через самоінвентаризацію. Її щоденник — це не потік свідомості і не хроніка подій, а систематична спроба розібрати себе на частини та зрозуміти, що з цими частинами робити далі. Вона ставить собі запитання, відповідає на них, спростовує відповіді, формулює нові запитання. Це мислення людини, яка звикла покладатися тільки на себе, бо довкола — або байдужі, або ворожі.

Характерна риса: у неї немає ілюзій щодо свого становища, але є вперта здатність формулювати план дій навіть у ситуації, де жоден план не працює. «Я повинна багато чого обдумати і вияснити, як далі. Визначити свою несхибну лінію, бо в цій темноті тільки це почуття виведе» — це не рефлексія заради рефлексії. Це робоча інструкція самій собі, написана мовою людини, звиклої до самоуправління.

Друга особливість — здатність до безжальної самооцінки. Гуменна не ховається за евфемізмами. Коли вона пише «я загибаю. Повільно, але загибаю», це не літературний прийом, а діагноз, поставлений собі з тією ж прямотою, з якою лікар каже хворому правду. Вона не шукає ні втіхи, ні жалю — шукає ясності.

Гуменна у щоденнику розмовляє переважно з собою. Це не лист до когось, не записка для нащадків — це внутрішній діалог, у якому вона одночасно й обвинувач, і адвокат, і суддя. Ця замкнутість на собі — не самозакоханість, а наслідок того, що довкола буквально немає кому говорити.

Серед своїх, в українській еміграційній спільноті, вона не знаходить ні розуміння, ні визнання. «Одним словом, своїм, українцям, не потрібна. Зміст мого життя — порожній звук», — підсумовує вона. І далі перераховує конкретних людей, які вважають її посереднім автором: Плужник, Любченко, Стебун, Самчук, Шерех, Косач. Це не абстрактна скарга — це список із прізвищами, акт інвентаризації відторгнення.

Окрема тема — стосунки з чоловіками. Гуменна описує свою дружбу з чоловіками як постійне джерело непорозуміння: «Усе життя була я в братських стосунках з найближчими мені душевною структурою товаришами. Світ того не розуміє і зразу приписує романний зв'язок.» Тобто навіть у близьких стосунках їй доводиться пояснювати себе — і пояснення не допомагають.

Емоційний щоденник Гуменної 1949 року — це документ людини, яка живе у стані хронічного відчаю, але відмовляється здаватися. Відчай у неї не епізодичний, а фоновий: він не приходить і не відходить, він просто є, як погода в таборі DP. «Так виглядає, що я не вилізу з табору нікуди. Тут доживатиму віка, в богадільні» — це не драматичний вигук, а спокійна констатація.

Але поруч із цим відчаєм живе гнів. Гуменна порівнює себе зі збунтованим янголом: «Мені підходить тільки роля збунтованого Янгола. І думаю часом, що він мав рацію, повставши проти Бога.» Це не літературна поза. Це формула людини, яка усвідомлює несправедливість свого становища і відмовляється приймати його як долю. Вона бунтує — але бунтує всередині, бо зовні бунтувати нема проти кого.

Єдиний простір, де відчай відступає, — природа. «Як я у лісі, то все чудово. Так усе й належить бути, весь світ мені — батьківщина і я повна об'єднаності зі світом.» Ліс — єдине місце, де Гуменна не мусить нічого доводити, не мусить боротися за визнання, не мусить бути письменницею. Увечері, у бараці, — «неможливо, ані жодної хвилини». Контраст абсолютний: ліс лікує, табір калічить.

Гуменна — людина, яка перебуває серед людей, але залишається одна. Це не інтроверсія як вибір, а самотність як результат: її не приймають ті, серед кого вона живе. Еміграційна спільнота — маленький, тісний світ, де всі знають одне одного, де репутації складаються раз і назавжди, і де жінка-письменниця без чоловіка-покровителя — фігура підозріла.

Гуменна чітко бачить механізм свого відторгнення: один назвав її «примітивом», інші повторили. Вона називає прізвища, не ховаючись за узагальненнями. Цей список — Плужник, Любченко, Стебун, Самчук, Шерех, Косач, Дивнич — це не скарга, а свідчення. Гуменна фіксує факти для себе, як юрист фіксує обставини справи.

Дружба з Іваном Багряним — ще одна грань її самотності. Гуменна описує її як братерську близькість двох людей, схожих за «душевною структурою». Але оточення бачить інше: романний зв'язок. Гуменна не може мати близьких стосунків з чоловіком без того, щоб спільнота не перетворила це на скандал. Отже, навіть дружба — не притулок, а ще одне джерело непорозумінь.

Центральний мотив Гуменної — писання. Не слава, не визнання, не навіть самовираження у звичному сенсі. Писання для неї — це єдиний доказ того, що її життя має зміст. Але щоденник 1949 року фіксує момент, коли навіть цей доказ перестає працювати: «Все життя я надіялася, що як усно не вивезу, то писано. А тепер бачу ціну свого писання, не вивозить воно, не дає забезпечення.»

І одразу — наступне речення: «А не писати не можу. То що?» Це формула людини, яка розуміє, що її рятувальне коло не рятує, — але тримається за нього, бо іншого немає. Писання не дає ні грошей, ні визнання, ні аудиторії. Але Гуменна не може не писати, як не може не дихати. Це не романтична метафора — це буквальний опис її ситуації.

Другий мотив — воля. Не свобода у політичному сенсі, а саме воля: внутрішня рішучість продовжувати за будь-яку ціну. У 45 років, у таборі DP, без перспектив, вона пише: «Хоч навкарачки лізти, хоч померти в досяганні, не досягнувши порога мети, — а лізти, хоч з останніх сил, з покривавленими коліньми й руками, з останнім віддихом.» Це не натхнення — це вперта відмова здатися, яка не потребує ні надії, ні підтримки.

Стійкість Гуменної — не та, що тримається на оптимізмі чи вірі у краще. Це стійкість, яка тримається на впертості при повному усвідомленні безнадійності. Вона не вірить, що все буде добре. Вона не тішить себе ілюзіями. Вона знає, що загибає, — і продовжує.

Щоденниковий запис «Три рази в день над собою плачу і питаю себе: Чого? Все гаразд, все добре. Ти хочеш звільнитися із в'язниці життя, — це прийде» — це не зрив. Це ритуал. Гуменна плаче тричі на день, ставить собі запитання, сама ж на нього відповідає — і продовжує жити. Плач не руйнує її — він стає частиною розпорядку, як їжа чи сон.

Порівняно з іншими профілями серії, стійкість Гуменної відрізняється від Франкової (яка живиться продуктивністю) і від стійкості Лесі Українки (яка живиться іронією та культурною місією). Стійкість Гуменної живиться нічим. Або, точніше, — самою собою. Вона тримається, бо тримається. Це тавтологія — але саме тавтологія описує те, що відбувається: людина, яка продовжує, бо продовжує, без зовнішньої причини.

Головна вразливість Гуменної — невизнаність, яка поступово отруює зсередини. Вона сама фіксує цей процес: складає список людей, які її відкинули, повертається до нього, аналізує. Невизнаність стає нав'язливою темою щоденника. Гуменна не може перестати думати про те, що її не цінують, — і не може нічого з цим зробити.

Друга вразливість — самотність, яка з часом перетворюється з обставини на рису характеру. Гуменна настільки звикла бути одна, що навіть тоді, коли поруч є люди, вона залишається у своєму внутрішньому монолозі. Ліс — єдиний простір, де ця замкнутість зникає, але ліс — це не стосунки, а втеча від стосунків.

Третя — схильність до думок про смерть. «Ти хочеш звільнитися із в'язниці життя, — це прийде» — це не істерика, це спокійна розмова зі смертю як з можливістю. Гуменна не боїться цієї думки — вона з нею співіснує. Але саме ця спокійна співприсутність говорить про глибину виснаження: людина, яка обговорює смерть як розклад поїздів, вичерпала інші теми.

Для більшості письменників творчість — це покликання, талант, спосіб заробітку або культурна місія. Для Гуменної писання — це функція виживання, і вона це знає. У Києві під окупацією вона веде щоденник, який стане основою для «Хрещатого Яру». У таборі DP працює над чотиритомними «Дітьми Чумацького Шляху». У Нью-Йорку, наприкінці життя, пише мемуари.

Кожен із цих текстів створювався в умовах, які мали б зробити писання неможливим: окупація, табір, безгрошів'я, невизнаність. Але саме тому, що писання — це не розкіш і не покликання, а спосіб утримати себе від розпаду, Гуменна продовжує. «Дар Евдотеї» вона починає у 68 років: «Думаю, що ніяких особистих подій у моєму житті вже не буде і що пора записати його. Відтворити. Вправа для пам'яті.»

«Вправа для пам'яті» — формулювання, яке багато говорить. Не «свідчення для нащадків», не «літературний твір», а вправа. Щось, що робиш, щоб не розучитися. Мемуари як спосіб не забути, що ти жила.

Світ Гуменної поділений на дві частини: природа, де все правильно, і людське суспільство, де все зламано. У лісі — «весь світ мені — батьківщина». Серед людей — «своїм, українцям, не потрібна». Цей поділ — не романтичне кліше, а результат багаторічного досвіду: людське суспільство її послідовно відкидало, природа — ніколи.

Перше її спогад, зафіксований у мемуарах: «Перше, що я пам'ятаю, це страшний жаль за чимось. Щось було і вже ніколи того не буде.» Це не ностальгія — це базова настанова свідомості, яка визначає все подальше. Гуменна живе з відчуттям втрати як з постійним фоном. Жашків, Київ, Україна, молодість, радянський літературний світ 1920-х — все це «було і вже ніколи того не буде».

Україна для Гуменної — не абстрактна ідея і не політичний проект. Це конкретне село, конкретний ліс, конкретні люди, яких знищила історія. «Діти Чумацького Шляху» — спроба відтворити те, чого вже немає: українське село, його звичаї, його мову, його ритм. Чотири томи — це не роман, а акт реставрації зруйнованого світу.

Докія Гуменна — це воля без надії. Не героїчна воля, яка вірить у перемогу, і не стоїчна воля, яка приймає неминуче, а впертість людини, яка продовжує рухатися вперед після того, як усі причини для руху зникли. Вона не вірить, що її оцінять. Не вірить, що вирветься з табору. Не вірить, що писання дасть їй бодай забезпечення. І продовжує писати.

У серії проаналізованих постатей Гуменна займає унікальне місце: вона — єдина, чий профіль визначається не тим, що вона зробила (хоча зробила вона чимало), а тим, чого вона не отримала. Куліш отримав визнання за життя. Франко — титул «каменяра». Леся Українка — канон ще за радянських часів. Гуменна не отримала нічого з цього і все одно написала чотиритомну сагу, роман-щоденник та мемуари.

Її щоденник 1949 року — один із найсильніших документів української еміграції, і він досі не опублікований повністю. Як і багато з того, що стосується Гуменної: існує, але ніхто не подивився.