Михайло Сергійович Грушевський

Михайло Грушевський (1866–1934) — історик, автор десятитомної «Історії України-Руси», професор Львівського університету, а з березня 1917-го голова Центральної Ради, першого українського парламенту доби революції. Під його головуванням Рада проголосила спершу автономію, а в січні 1918-го незалежність Української Народної Республіки (УНР). Після поразки емігрував; у 1924-му повернувся до радянського Києва, де його наукові установи розігнали, а самого 1931-го заарештували. Помер 1934 року в кисловодському санаторії після невдалої операції.

Профіль спирається на його брошуру «Звідки пішло українство і до чого воно йде» (Київ, 1917) — текст, яким голова Ради пояснював простим людям, хто вони і чого прагнуть. І перше, що видно: серед чотирьох діячів тієї доби, чию мову ми міряли, він єдиний, чий головний образ — дорога. У решти — війна.

«Я» він каже вісім разів на п'ять тисяч слів. Майже весь текст — про «них»: про предків, сусідів, козаків, селян. Себе він з розповіді прибирає. А те, чого домагається, формулює так:

«Теперішнє Українство се те що було од віків на Українській землі: домаганнє для українського народу рівного права з иньшими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі.»

Ключове слово тут «рівного». Він вимагає для свого народу того самого, що вже мають інші.

Мислить він причинами. У тексті густо слів на кшталт «бо», «тому що», «через те»: він раз у раз пояснює, чому сталося саме так. Це рука історика — подія для нього завжди має корінь у попередній.

Ще прикметніше, що він поправляє себе просто посеред речення:

«На сій землі Український народ, або краще сказати — ті люде, від яких пішов теперішній Український народ, бо вони себе звали давнійше ріжними иньшими іменнями — живе не менше як півтори тисячі літ.»

«Або краще сказати» — це вголос вимовлена робота думки. Прилад це й фіксує: серед чотирьох він єдиний, кому приписано гнучкість мислення. Із його одинадцяти тверджень шість підкріплені доводом.

Речення в нього середньої довжини, близько шістнадцяти слів, будова проста. Він пише для селянина й робітника, які щойно вийшли на площу, і мусить бути зрозумілим кожному.

І тут головна несподіванка. Серед чотирьох цей голова парламенту — єдиний, чий тон прилад називає обережним. Він пом'якшує: «мабуть», «правдоподібно», «як уже сказано». Він припускає, що може помилятися:

«…а дещо мабуть втратили на заході.»

Троє інших звучать упевнено; його прилад єдиного з чотирьох називає обережним. І цю обережність він показує у зверненні до мільйонів.

Найдивовижніше число в його профілі — нуль. У п'яти тисячах слів, писаних у розпал революції головою парламенту, прилад не знаходить жодного слова гніву. Суму — два, тривоги — шість.

Для порівняння: у мемуарі Коновальця, який теж пише про кривди свого середовища, гнівних слів вісім. Тема кличе гнів, а Грушевський його не бере.

Це не байдужість. Його жар лежить в іншому місці — у словах про волю й рівність. Емоцію він вкладає в те, чого хоче, і майже не витрачає її на ворога.

«Вони» звучить у нього сто сорок дев'ять разів. Але «вони» тут здебільшого не вороги: це предки, сусіди, народи, козаки, селяни — люди, про яких він розповідає. Себе він ставить осторонь: «я» трапляється вісім разів.

З опонентами він теж говорить, і саме там його мова напружується — він пояснює, спростовує, доводить:

«Про Українців їх неприхильники або промовчували, або писали, що то купка людей, які видумали собі свою мову, пишуть нею книжки, котрих нїхто не читає, а народ їх не знає, знати не хоче.»

Він відповідає критикам, не підвищуючи голосу. Прилад при цьому фіксує в нього мало слів співчуття до окремої людини: народ, маси, покоління — так; окреме обличчя — рідко.

Ось де він розходиться з трьома військовими найдужче. У Шухевича на першому місці в моралі стоїть авторитет — наказ і ієрархія, а свободи в його мові майже немає. У Грушевського навпаки: одразу після вірності йде свобода, чверть усіх моральних слів. Слів про наказ і підпорядкування в нього майже втричі менше, ніж у Шухевича, а справедливість звучить помітно частіше, ніж у решти.

Він і сам це називає:

«Вони нагадували тільки те, за що боролися і голови свої складали предки нинішніх Українців, добиваючися землі і волі, свободи і рівности, української автономії і державности.»

Земля, воля, свобода, рівність. Прилад визначає в нього налаштованість на здобуток: він грає на те, щоб збудувати й дістати. Оборона від утрати в його мові майже не звучить.

Стійкість у нього іншого роду, ніж у військових. Лінію він тримає без крику: тон обережний, він припускає власну похибку. Але одна теза йде через увесь текст незмінно, і він повертається до неї знову й знову.

Прилад оцінює щирість його мови в 69 зі 100 — вище, ніж у публіцистів Коновальця й Петлюри, чиї тексти писалися під суд історії. Грушевський пояснює, і в його поясненні мало гри на читача.

Це мова людини, яка витримує довго й тихо. Що станеться з цією мовою після арешту 1931 року, ми не знаємо: тих текстів ми не міряли.

Тінь його мови — в тому, чого в ній майже немає. Слів турботи про окрему людину прилад налічує одиниці: два відсотки морального словника. Він говорить про народ, права, покоління — і майже ніколи про конкретного живого чоловіка чи жінку, яким від цих прав має полегшати.

Друге: ознак самоперевірки в тексті немає. Він сумнівається у фактах («мабуть»), проте не в собі. Прилад не знаходить місць, де автор переглядав би власну позицію.

Прилад також помічає в нього чимало перекладання причини на інших. Тут треба бути чесним: брошура писалася, щоб відповісти критикам українства, і в такому жанрі це майже неминуче. Це радше властивість тексту, ніж вирок людині.

Він людина дії: майже всі його речення побудовані навколо чийогось вчинку. Але слів влади в його мові помітно менше: на однакову кількість тексту їх майже вдвічі менше, ніж у наказах Шухевича. Наказу він не віддає; він пояснює й переконує.

Це портрет керівника, який очолив революцію з університетської кафедри. Його інструмент — довід і урок; команда йому не властива. Він веде тим, що робить світ зрозумілим.

І ось головне. Провідний образ у трьох військових — війна. У Грушевського — дорога. Він бачить історію як шлях, і найкращий доказ — сама назва брошури: «Звідки пішло українство і до чого воно йде». Народ у нього звідкись виходить і кудись прямує.

Різниця тут не косметична. Хто бачить війну, той бачить ворога й перемогу. Хто бачить дорогу, той бачить напрямок, відстань і наступний крок. У світі-дорозі є куди йти разом; у світі-війні є кого здолати.

Тому півтори тисячі років у його картині світу — це одна довга подорож народу до самого себе.

Складається портрет ученого, якого історія поставила керувати. Він пояснює замість наказувати; бачить дорогу там, де інші бачать бій; ставить свободу й рівність вище за владу й порядок; сумнівається вголос і не гнівається на письмі.

Профіль не робить його ні героєм, ні винним. Він фіксує мову людини, для якої історія — це шлях, а політика — продовження уроку. І показує межі цієї мови: народ у ній видно завжди, а окрему людину майже ніколи.