Марко Черемшина

Марко Черемшина (справжнє ім'я Іван Юрійович Семанюк; 1874–1927) — письменник-новеліст, адвокат і громадський діяч, автор збірок «Карби» (1901), «Село вигибає» (1925) і посмертної «Верховини» (1929). Народився в с. Кобаки Косівського повіту в Галичині (тоді Австро-Угорщина) в селянській родині; дід дружив із буковинським поетом Юрієм Федьковичем. Закінчив Віденський університет (юридичний факультет, 1906), відкрив адвокатську контору в Снятині (1912). Під час Першої світової жив у рідних Кобаках у зоні бойових дій. Був комісаром міста Снятина при ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республіка, утворена 1918 р.). Помер 25 квітня 1927 року: упав замертво біля цвинтарної брами після відвідин батькової могили — хвороба нирок дала ускладнення на серце. Профіль побудовано на «Моїй біографії», листах і текстах обох збірок.

Черемшина пише про себе двома мовами, між якими немає переходу. Перша — мова адвоката з листів і автобіографії: коротка, точна, з конкретними датами і прізвищами. «Права учився я у Відні для хліба» — фраза без жодного зайвого слова. Друга — мова голосіння з новел: ритмізована, анафорична, з народними прокльонами й питаннями до гір і річок. Обидві мови — справжні. Вони просто ніколи не змішуються.

В автобіографії є список того, що він любить. Він написаний, як вірш: «Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію писану і неписану, мальовану і немальовану. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі.» Після цього — одна фраза про лютість: «Але лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає.» Ці дві речі стоять поруч не як суперечність, а як пара: ніжність і гнів у нього — з одного джерела.

У «Бодай їм путь пропала!» прокляття повторюється тричі підряд — і кожного разу через нового свідка: «А гори переповідають... А води повторяють...» Думка не розгортається вперед, вона накопичується вглиб. Слово, почуте горами і водами, набуває ваги факту — не через доведення, а через повторення.

В художніх текстах Черемшина будує образ через два переліки, поставлені впритул один до одного. Перший — що було: «Були хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійниці, повні цари.» Другий — що залишилось: «Ворон там сідає, хіба звір там навертає.» Між ними немає пояснення — тільки пауза. Читач сам вираховує відстань між двома списками.

«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву... Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити.»

В листах і автобіографії мова зовсім інша: лінійна, без анафор, з причиново-наслідковим зв'язком. До Маковея: «Домашня наша мужицька біда та злидні пригнобили мене дуже. Я рад би був чим-небудь помогти своїм родичам; отже я працював враз з ними.» Два речення — причина і дія. Жодного голосіння. Черемшина не змішує жанри: у приватному листі він будує думку як процесуальне звернення, у новелі — як поховальний плач.

Черемшина підлаштовує лексичний регістр під адресата так само точно, як адвокат підбирає формулювання під суд. До Маковея — пряма фраза з вбудованою межею: «щоб свому народові, коли не помогти, то бодай сорому не наробити». До воїна Ґорука — народна інтонація і самоіронія: «живемо по них, гей в раю» після двох московських окупацій. До студентів-емігрантів — колядковий синтаксис, де анафора несе структуру: «Вами зажурилися гори-долини всеї землі. Бо бідуєте на чужині, тахнете з голоду...» Кожне звернення — інший голос, але та сама людина.

«Вами зажурилися гори-долини всеї землі. Бо бідуєте на чужині, тахнете з голоду, в тузі нидієте. А ви одні надія наша, наша наука, наша криця.»

У зверненнях до широкої аудиторії Черемшина переходить на колядковий синтаксис: анафора «наша — наша — наша» замість аргументу. Він не доводить, чому студенти є «надією» — він це виспівує. У «Фрагментах моїх споминів» — єдиному тексті, де він дозволяє собі захоплення без дистанції — з'являється образ великого астрального тіла, що «гріє і світить». «Я дивився зблизька, як на сонце, від якого меркнуть очі» — не художній прийом, а зізнання людини, що не знайшла іншої мови для того стану.

У новелах мова комунікації стає хоровою. Черемшина не пише «персонаж думає» — він вводить у розмову гори, ріку, вітер: «Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?» Ріка тут не порівняння і не метафора — вона один із учасників, що ставить питання. Такий синтаксис прийшов із фольклорних голосінь, де природа є обов'язковим свідком людської драми.

Черемшина не вживає «я страждаю» в жодному з відомих текстів. Замість цього — образ: «Болю не переболів, рани не загоїв. Тріпався, як птах у клітці, і ще дужче калічився.» Речення з «Карбів» написано про персонажа, але автобіографічний контекст збірки залишає мало сумнівів: хлопець, відірваний від діда і відправлений у гімназійний «панський плахт», — голос самого автора, прихований за третьою особою.

В «Моїй біографії» емоційний матеріал Черемшина стискає до мінімуму. Про смерть батька — одне складне речення: «Батько мій безмежно любив мене, тому великого болю завдала мені смерть батька, якого насамперед побили були із-за рушниці румуни, а весною убила кагла.» Він не повертається до цього. Але деталь про рушницю і каглу стоїть там, де зазвичай ставлять крапку й відходять. Черемшина не відходить — залишає деталь і йде далі.

«Кулі дзвеніли нам попід пахи, і тоді я кинувся у придорожній рів з водою і перележав у студеній воді з годину, та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу.»

Ця фраза — з «Моєї біографії», про переговори з румунами під час делегації до Станіслава. Він описує хворобу нирок, що зрештою його вбила, із тією ж інтонацією, що й маршрут дороги. Не акцентує, не виділяє. Просто повідомляє — як у протоколі.

«Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись.» Ця фраза з «Моєї біографії» — не похвала собі, а опис того, що він вважає придбаним умінням. Надійність тут не природна риса і не чеснота — це навичка, сформована двома різними середовищами: сільською громадою і австрійським містом. За свідченнями сучасників, до нього дійсно зверталися люди «різних станів і національностей» — і слова з автобіографії збігаються з тим, що про нього пам'ятали інші.

З найближчим сусідом по літературному середовищу Покуття — автором коротких новел про покутське село, що запросив Черемшину відкрити адвокатуру в Снятині — стосунки зафіксовані через спільні дії, а не через рефлексію. Спільні виступи на зборах, присутність на похороні. Що говорилось між ними — не задокументовано. Що вони разом робили — відомо точно.

Зі своїми читачами Черемшина говорить через текст так, ніби вони присутні в кімнаті. Звернення до студентів-емігрантів на річницю бою під Крутами (1918 р. — загибель київських студентів, які зупинили більшовицький наступ) будується як голосіння: «Вами зажурилися гори-долини всеї землі.» Він не пояснює, хто такі ці студенти і де вони. Він каже «ви» і одразу «гори-долини» — світ уже налаштований, читач входить у нього, а не стоїть зовні.

В «Моїй біографії» Черемшина перелічує свої бажання і нелюбові підряд, без ієрархії: «Не люблю ні чисел, ні математики, ні грошей... Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори.» Цей список — не прикраса мови, а карта мотивів: тут стоять поруч «буйно жити» і «щоб люди могли на мене здатись». Він не вважає їх протиріччям.

Мотив обов'язку в листах формулюється через мінімальну планку, не через амбіцію. До Маковея: «образуватись, щоб свому народові, коли не помогти, то бодай сорому не наробити.» Не «врятувати», не «облагодіяти» — «не наробити сорому». Ця міра дрібніша від пафосу і більша від пасивності.

«Я виріс серед співанок, казок та сопілок, вдихав їх в себе і видихав ними.»

За мовою художніх текстів прочитується ще один мотив — корисність тексту як умова його існування. До Маковея Черемшина пише про свою ранню драму: «та була б до читання цікава і спасенною для нашого сердешного брата гуцула.» Слово «спасенна» тут не релігійне — воно означає «корисна для виживання». Черемшина не вимірює текст красою або майстерністю; він вимірює його тим, чи є від нього користь конкретній людині.

В «Моїй біографії» Черемшина перелічує важке тим самим синтаксисом, що й нейтральне. Брат — «втратив перед двадцятьма роками». Батька — «побили румуни із-за рушниці, а весною убила кагла». Нирки — «і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу». Між фразою про товариство «Поступ» і фразою про смерть батька — однаковий ритм і однаковий об'єм речення. Він не вирізняє катастрофу з потоку подій.

В листах і нотатках після важкого він не повертається — він повідомляє про наступний крок. Коли Снятин опинився під польською окупацією, Черемшина відновив практику й водночас створював нові новели. У «Моїй біографії» про цей час — кілька речень без оцінки.

У текстах новел стійкість отримує прямий образ: «Знов запряг би у шлеї дні свої незугари, і знову на ниві паперу ставив перо, як плуг.» Перо — плуг, папір — нива. Не як красивий зворот — як опис режиму: писати з тим самим зусиллям і регулярністю, з яким орали землю.

Там, де Черемшина не може знайти мови для безсилля, він замовчує. «Моя біографія» — це документ дій, не рефлексії. Про тривалу перерву між збірками «Карби» і «Село вигибає» — понад п'ятнадцять років — він не пише жодного слова. Адвокатська робота, шлюб, громадська діяльність — усе перелічено, але що відбувалось із голосом письменника в цей час, він не описує. Тому що присвячена дружині автобіографія утримує його в ролі «надійного чоловіка»: де пояснення потребувало б виходу за цю роль, залишається пустий рядок.

«Гнувся додолу, як лоза від вітру, мовчав, як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав.»

«Маленький гріб» як образ мовчання — з «Карбів», про хлопця у панському плахті. Але цей образ точніший за будь-яке пояснення: тихий, стиснутий, направлений усередину. Те, що при цьому «шукає очима папоротиного цвіту» — казкової квітки, що відкриває скарби, — не відмовилось від надії. Але шукає потайки, не вголос. Черемшина добре знав цей стан зсередини: у «Карбах» він не придумував персонажа.

«Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись» — ця фраза з автобіографії є і описом лідерства. Він не пише «я керував», «я вирішував», «я організовував». Він пише про те, що люди могли на нього покластись. Авторитет формулюється через надійність, а не через ієрархію. Контора в Снятині, за свідченнями сучасників, стала місцем, куди «сходилися люди різних станів і віри» — але він не будував цього свідомо: воно склалося навколо його присутності.

Як комісар міста при ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республіка, утворена в Галичині) він зробив одне конкретне рішення — зібрав делегацію і поїхав на переговори з румунськими військами, щоб уникнути кровопролитних зіткнень. Переговори провалились: коней відібрали, делегацію затримали на ніч, відпустили пішки під рушницями. В автобіографії він не пише, що боявся. Він описує кулі, рів і студену воду.

Межа його лідерства — у відсутності структури. Він будував довіру до себе як до особи, і ця довіра не переходила в організацію. Коли помер, контора і товариство «Сільський господар» не стали самодостатніми — бо тримались на людині, а не на правилах.

«Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?» — ріка тут не порівняння, вона питається. Гори «переповідають» прокляття, собаки «виють на ліси, на гори», коні «нюхають розвалену піч і ржуть». У текстах Черемшини природа — не тло, а учасник із власним голосом і власною реакцією. Фольклорне голосіння, звідки взявся цей синтаксис, завжди включало природу як свідка: вона чула і підтверджувала. Черемшина зберіг цей механізм у прозі.

«Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі.»

У цій фразі з «Моєї біографії» зорі мають ритм, а земля — голос. Обидва — живі і говорять. Черемшина не пояснює, як саме він їх чує. Він просто фіксує, що чує. Це не метафора, не поетична фігура — це опис того, як він влаштований.

Слово «карби» — зарубки, незагоєні рани — задає координату для всього корпусу. Карби «ніколи не загояться і не заростуть панським салом» — ця фраза з першої збірки. «Буде болить завсіди.» Через більш ніж два десятки років з'явилось «Село вигибає» — те саме горе, але вже не одного хлопця, а цілого краю. Масштаб змінився, лексема залишилась.

«Вже нама села, лиш цвинтар» — одне речення, що містить увесь стан речей. Подальший текст новели лише деталізує, що саме лежить замість колишнього. Черемшина переніс структуру народного голосіння в прозу: плач тут — не настрій і не прикраса, а спосіб організації тексту, де образ несе аргумент, а ритм — достовірність. Микола Зеров у передмові до збірки й Михайло Грушевський у рецензії — незалежно один від одного — описують ту саму рису: фольклорний ритм як несуча конструкція прози.

«Буйно жити» — це не романтична декларація. У людини, що більшість дорослого часу провела під окупаціями і отримала смертельну хворобу нирок у крижаному рові під кулями, ця фраза читається як протокол: вдень суд і селяни, ввечері текст, у вихідний збори «Сільського господаря». Він не залишав себе пустим.

Черемшина впав замертво біля цвинтарної брами, повертаючись від батькової могили. Без записок, без незакінчених листів. «Верховина» вийшла посмертно — рукопис уже був готовий. Він описував зникнення і встиг задокументувати його до власного.